Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— І у мене їх нема. Але я, на відміну від нього, цього й не приховую. Ось так…

Він нахилився до Сашка й сказав:

— Нехай Штепа залишається, якщо хоче. Це — наша з ним справа, наша гра, а ви… Ви ж, коли розібратися, звичайний найманець, такий, як десятки тих, кого тримаємо під рукою ми.

Голос літнього був неспішний, впевнений. Він огортав, заколисував, переконував… — За великим рахунком, Штепі ви більше не потрібні. Він дістався місця, а тут прибрати його ми не можемо, про це вам відомо. А вас же, власне, й наймали охоронцем, тому, вважайте, вашу місію виконано.

Сашко похитав головою. Це був обман, але розгадати, в чому він, Сашко не міг. Цей старий був із ним відвертий і водночас обдурював. Ясно, що сатаністам потрібно вивести його з гри, прибрати за будь-яку ціну. Але навіщо? Чому він настільки важливий? А може, річ зовсім не в ньому? Наталі? Однак її можна вивезти силоміць. І, крім того, при Штепі залишиться Макс Баринов. Як бути з ним? Чи у сатаністів є план і відносно Макса?

Є від чого запаморочитися голові…

Може, дійсно кинути все до дідька? Як-небудь впораються і без нього, а він… врятує Наталі. — Вирішуйте швидше, Олександре. Тінь Люцифера вже поруч, скоро тут усе перекриють внутрішні війська, і тоді з цього району навіть миша не прошмигне.

Сашко мовчав. У душі щеміло. Десь там, глибоко. Там, де колись гніздився монстр, що його вигнали з цього світу.

— То що ви вирішили?

— Я не зроблю цього.

— Дурня! — фиркнув літній. — Дурня! Від такого не відмовляються. Це безглуздо. — Знаєте що! — В Сашкові прокинулася злість. — Я вам сказав, що не зроблю цього. Для вас я навіть пальцем не поворухну! — Двісті тисяч, — тихо мовив літній. — Двісті тисяч неоподаткованих доларів у будь-якому банку будь-якої країни. Ти отримаєш кредитну картку негайно. Відмовишся — і ми покінчимо з дівчиною. Клянуся. Сашко відвернувся. Плутано метушилися думки. Він повинен, повинен врятувати Наталі, він не пробачить собі, якщо вона загине. Але чи пробачить вона зраду?

Господи, що ж робити? Що робити?

А чи потрібно щось робити взагалі?

Чи не прислухатися до того, що каже йому серце?

От лише інший голос, такий сильний, владний голос суперечить серцю…

Він почув свій хрипкий, чужий голос:

— Гаразд, я подумаю…

— Думай, часу тобі — до шістнадцятої нуль-нуль. І ще. Пам’ятай про дівчину. Вона мене цікавить лише остільки-оскільки, сам розумієш. Не дай Бог… Хлопці у нас люблять розважатися… Вони пішли, а Сашко ще довго стояв, безтямно дивлячись на небо, пофарбоване ріденькими спалахами північного сяйва.

Прийшов до тями від того, що хтось кликав його.

Микола Михайлович підійшов, постояв мовчки, потім зітхнув і поклав руку Сашкові на плече.