Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Купували?

Івченко невпевнено здвигнув плечима й скинув його руку.

— Що ти вирішив?

— Гроші обіцяв, — розліпив вуста Сашко, — багато грошей. Обіцяв Наталі повернути. Бреше, мабуть. — Ні, не бреше, — тихо заперечив Штепа. — Погодишся, і вони виконають усі обіцянки, вони не розмінюються на дріб’язки. — Ви так спокійно про це кажете… Наче вам байдуже, залишуся я чи вийду з гри. — Мені не байдуже. Але кожна людина має право на вибір. Я не маю права тримати тебе чи нав’язувати свою волю. Як вирішиш, так і буде. Вирішиш піти — я зрозумію. І радітиму за Наталі. Можливо, попрошу тебе зробити дещо там… Дещо важливе. Ну, а якщо вирішиш залишитися…

— Але ж Аномалія…

— Доведеться діяти самому, зрештою, є ще Макс. Звичайно, буде важче, але… Тримати тебе я не буду. Можливо, так навіть краще. — Дякую, — всміхнувся Сашко, — самі штовхаєте мене до зради. А як я дивитимуся в очі Наталі, ви подумали? Як я житиму після цього?

Він відвернувся.

— Досить каратися, — глухо промовив він по паузі. — Ходімо краще до хати.

Штепа наздогнав його вже на ґанку, взяв під лікоть, притримав. — Одне можу сказати напевне: її обов’язково приведуть до вівтаря. І для того, щоб тиснути на нас, і…

Він не доказав, та й без того все було очевидно.

— Обіцяю, я зроблю все, щоб врятувати її.

— І які шанси? Чаклун зітхнув.

— Хтозна, хтозна… Це залежатиме від багатьох обставин. Майже весь час, що залишився до четвертої години, Сашко провів мов уві сні. Він забився в куток, зіщулився в кріслі й або безтямно дивився на екран телевізора, нічого не бачачи й не слухаючи, або просто сидів, відкинувшись на спину й заплющивши очі. Робив вигляд, що дрімає.

Одного разу до нього підсів Макс, однак Штепа на нього шикнув, Баринов вийшов і більше в кімнаті не з’являвся. Навіть господарі будинку поводилися незвично тихо й непомітно, хоча, звичайно, їм ніхто нічого не розповідав. Сашко злився й на них, і на себе, й на решту світу, такого непростого й ворожого. Десь у душі Сашко вже прийняв рішення і знав, що просто тягне час, аби оголосити його самому собі. Рішення, яке його лякало. Воно було неправильним. Воно було злочинним. Сашко знав, що до кінця своїх днів жалкуватиме про нього, проте інше виявилося б набагато гіршим. Набагато… Він зітхнув, потер налиті втомою повіки й глянув на годинник. За чверть четверта. Біля старої пошти крокує сюди-туди літній чоловік із борідкою. Чи, може, хтось, кого він надіслав замість себе. На екрані стрибали, стріляли, билися… Чи то браві американські хлопці в Іраку, чи ти не менш браві російські — в Чечні доводили свою перевагу й невразливість. Іноді навіть щось говорили…

Сашко знову побачив її очі. Її обличчя…

Подивився на годинник.

Три хвилини на п’яту.

Він важко підвівся й вимкнув телевізор.

Росія, Підмосков’я, урядова дача «Кунцево-1», 1 березня 1953 року. 23.55. Цього разу він не відчув довгоочікуваного й звичного припливу енергії, як це завжди бувало під час контактів з Антисвітом. Ця енергія давала сили, допомагала останніми роками, незважаючи на вік, жити й працювати навіть інтенсивніше, ніж багато хто з молодих. Сталін напівлежав на дивані, його широко розплющені очі дивилися в інший світ, як це бувало десятки й сотні разів у минулому. Тіло скувало знайоме заціпеніння, свідомість була свіжою й ясною, але Йосип відразу зрозумів, що цього разу щось було не так. На його виклик прийшов не Друккарга, а всього лише Жругр. — Я не кликав тебе, — пробурмотів Йосип замість привітання. — Великий Ігва не зміг прийти, — відповів демон, і в його голосі пролунали нотки суму.

— Раніше він завжди приходив.