Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Вони протиснулися через бічну хвіртку до церкви і побачили на паперті священика, який, на подив Івченка, був одягнений так, наче збирався правити службу. — Знаєте, — тихо пробурмотів він, — якось раніше ніколи не займався е-е-е… екзорцизмом. Я навіть приблизно не уявляю, як це робиться. — Та все ви знаєте, — перебив його чаклун, нервово озираючись на село. — „Отче наш“ знаєте? Основні молитви знаєте? Ну а храм Божий вам допоможе. Позад них, над дахами будинків, раптом спалахнуло зеленим. Примарлива заграва здійнялася, здавалося, до самого неба, і відразу пролунав глухий гул, наче перекочували важке.

— Господи, що це? Штепа повернувся до Макса:

— Вони що, застосували магію? Той кивнув:

— Було діло.

— Я нічого не відчув. Щось… Щось не так. Він мотнув головою:

— Вони зовсім утратили глузд. Ефір же їх зжере…

Він відійшов до дівчини, дістав із кишені дзеркальце, на секунду нахилився над нею й коротко кинув, спохмурнівши: — Заносьте її, в нас мало часу. Ні, не розв’язуйте, раптом демон устигне раніше. — Не було ж ніякого демона, — здивовано промовив Макс. — Ми нічого не помітили. Штепа жестом покликав його до себе, і в його руці знову з’явилося дзеркало. Івченко зі священиком теж підійшли. Чаклун підніс дзеркальце до обличчя полонянки, пропонуючи їм подивитися. Торкаючись один одного головами, вони зазирнули в крихітний прямокутничок. Спочатку Сашко не побачив нічого, крім завуальованих темрявою, доволі приємних рис обличчя, темних зляканих очей та тремтячих вуст, та раптом… Він навіть зажмурився, сподіваючись, що це — гра уяви. Обличчя дівчини дивним чином почало двоїтися, наче під її власним ховалося ще одне, справжнє. А той, інший… Ні, не зміг би Сашко передати словами свої відчуття, головним з яких був навіть не страх, а відраза. Легка гидливість, змішана з чимось ще, чимось незнайомим…

Однак жодної загрози він не відчував.

— Якби ви вловили її прямий погляд чи заговорили б до неї, то дівчина відразу зникла б, а на її місці опинилася б істота, чию тінь ми щойно бачили. І демон не пішов би доти, доки не вбив би вас, а дівчину не повернув назад.

Микола Михайлович відвернувся, його руки тремтіли.

— Не баріться, треба починати.

— А ви?

— Я… Я тут залишуся. До церкви мені не можна.

Ледь Сашко з Максом перетягли дівчину через поріг, як її досі обм’якле тіло ніби вибухнуло. Вона пручалася так, наче боролася за власне життя. Навіть зв’язану, її неможливо було втримати. Макс упав, підвівся, хапаючись за ноги полонянки, які скажено молотили повітря, і знову опинився на підлозі, отримавши сильний удар у груди. — Швидше! Це демон! — закричав знадвору Штепа. — Швидше, довго вона так не витримає, серце розірветься.

З горла дівчини вирвалося моторошне виття, її тіло вигнулося дугою, майже достаючи головою до п’ят, а на вустах проступила густа жовтава піна. — Не дивіться їй у вічі! Не розмовляйте з нею, — кричав чаклун. — І, заради усього святого, поспішайте. Демон не може бути на освяченій землі, а зараз він і дівчина — одне ціле. Ще хвилина — і вона помре!

Священик, ламаючи сірники, намагався запалити свічку перед іконою Божої Матері, але та ніяк не хотіла горіти. В обличчя Сашкові щось бризнуло. Він машинально витерся й побачив на долоні кров. Скотч, яким було зв’язано дівчину, розрізав її шкіру, мов бритва. Нарешті вдалося підтягнути її до вівтаря. Блідий священик, плутаючись, читав „Отче наш“, і вогник свічки зрадницьки висвічував вираз жаху на його обличчі. Звіряче ревіння, що виривалося з грудей дівчини, змінилося добірною лайкою. Хрипкий бас крив і священика, і чаклуна, і Макса із Сашком такими словами, яких не почуєш навіть серед останніх покидьків. Дівчина на мить завмерла, а потім, наче зібравшись із силами, знову забилася в конвульсіях. Проте на цей раз, як здалося Івченкові, опір нещасної був уже не таким сильним. Принаймні тепер вони з Максом тримали її без особливих труднощів.

Священик закінчив одну молитву і відразу почав нову. В його руці з’явилося причастя. Дівчина відвернулася, та Макс силоміць повернув її голову назад, і Іван Андрійович заштовхав причастя до її пересохлого рота. Дівчина виплюнула крихітний шматочок, наче він обпалив їй язика, і заплакала, бурмочучи щось богохульне вже зовсім тихо. Отець Іван був наполегливим. Перехрестивши дівчину, він знову, за допомогою Макса, поклав причастя їй до рота. І хоча вона майже одразу знову його виплюнула, було помітно, що священику поступово вдається перемагати страшного паразита, котрий оселився в її тілі. Полонянка продовжувала лаятися, плакала, однак пручалася вже не так заповзято. Чи то отець Іван не був щирий, стверджуючи, що не вміє виганяти демонів, чи то інтуїтивно йому вдалося знайти необхідний обряд і молитви, проте поступово дівчина затихала. Її дихання ставало рівним, м’язи вже не розривали мимовільні судоми, і Сашко з Максом нарешті змогли перевести подих. Нарешті дівчина смикнулася востаннє, неголосно скрикнула і розслабилася. З її носа тонкою цівкою потекла чорна кров.

— Невже… все?

Сашко приклав палець до її сонної артерії.

— Ні, жива.