Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Громило злісно лупнув очима на Івченка й неохоче підкорився. Літній наблизився, якусь хвилину розглядав Сашка, немов оцінював, збираючись купувати, і нарешті посміхнувся. — Вибачте мого,», помічника, — недоліки виховання. Йому б тільки кулаками махати.

Сашко здвигнув плечима.

— Однак він не брехав, коли казав, що нам про вас усе відомо, Олександре, — продовжував літній. — Наприклад, ми знаємо, що ваші керівники вирішили від вас відмовитися. Так, про всяк випадок. Наказ щодо вашого звільнення підписаний ще рік тому, якщо судити з дати під підписом генерала Костянтинова.

— То й що? — Івченко був спокійний.

— Ні, нічого.

Літній посміхнувся, навіщось подивився на небо і неквапливо продовжував: — Вашого начальника злякав витік інформації із святая-святих. Зараз він зайнятий пошуками зрадника й з наших ігор виведений, що й вимагалося. І щонайголовніше, ми примусили його вийти на президента. Тепер він сто разів подумає, перш ніж вам допомагати.

Старий раптом задоволено реготнув і, сяючи очицями, з удавано-іронічним співчуттям повідомив: — Бідолаха-генерал навіть не підозрює, що зрадник — він сам. Нам коштувало великих зусиль встановити однобічний псі-контакт, але тепер за необхідності ми можемо знімати інформацію просто з його свідомості, в тому числі й цілком таємну. Ми ось де його тримаємо. — Старий показав жилавий кулак.

Сашкові стало гидко. Гидко дивитися на пещене обличчя, схоже на інтелігента-лихваря, в якого з-під його добродушного погляду щоразу просвічується жорсткий вовчий проблиск. — Ви прийшли, аби зловтішатися? Мене це мало хвилює, повірте. Їдьте краще до Костянтиніва, він вас уважно вислухає.

— Та знаю я…

— Цікаво, — в’їдливо сказав Сашко. — А що, коли я зв’яжуся з генералом та й розповім йому все? Гадаю, Штепа здатен розібратися, як ви підчепили Костянтиніва і як йому допомогти.

— Та годі вам, — розсміявся літній, — це я так, між іншим розповів, аби ви уявляли собі наші реальні можливості. Але, між іншим, зв’язатися вам буде складно, бо ваш телефон СБУ відключило, невже не знаєте?

Напевне якесь збентеження все ж промайнуло на Сашковому обличчі, бо сатаніст поблажливо посміхнувся. Ледь-ледь, куточками вуст, але так, щоб Сашко цю посмішку помітив. «Цікаво, — подумав Івченко, — а про Макса вони знають? Хто він і звідки? Навряд, інакше цей тип не втримався б від того, аби не ляпнути своїм поганим язиком. До того ж вони знайшли б можливість підставити Макса його начальству. Ні, Баринов для них — темна конячка. Це добре». — Я прийшов до вас зовсім для іншого, — сатаніст змінив тон, у його голосі пролунала запопадливість. — Я хотів би поговорити про нашу е-е-е… знайому.

Серце тенькнуло. Ось воно. Сашко підозрював, навіть напевно знав, для чого прийшли ці люди, і чекав на цю розмову. Чекав і боявся її. Він внутрішньо напружився, намагаючись не зрадити себе. Ніяк не можна було показувати свої страх і хвилювання. А він боявся за Наталі, боявся до крижаного ознобу.

— Ну?

— Як ви розумієте, дівчина в наших руках.

Старий допитливо глянув Івченкові в обличчя й запитав:

— Ви нічого не хочете мені сказати?

— Ну? — одноманітно повторив Сашко.

— Не робіть вигляд, що нічого не відбувається, адже нам обом відомо, як усе є насправді.

— Припустимо, — кивнув Сашко, — і чого ж ви хочете?