Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Часи змінилися.

Демон російської великодержавності… Йосип довго вдивлявся в обличчя мешканця Антисвіту, що невловимо змінювалося, на істоту, з якою, так само, як із Друккаргою, спілкувався всі ці роки й відчув, як тривога, яка причаїлася глибоко в грудях, проривається назовні, перетворюючись на переляк.

— Що… Що таке? Чому ви…

— Вибач, мій дорогий друже, — схилив голову демон, — ми змушені припинити нашу співпрацю, пробач. Йосип навіть не одразу зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшов сенс слів Жругра… Переляк змінився розгубленістю, розгубленість — злістю, а злість — образою. — Але… Як же так? Ви ж… ви ж обіцяли, ви давали клятву! — Мені дуже жаль, Йосипе, але… Це рішення Великого Ігви Друккарги. Коли б це залежало лише від мене…

Жругр помовчав, зітхнув і співчутливо мовив:

— Зрозумій, мій друже, Великий Ігва теж не вільний у своїх рішеннях та вчинках, це політика… Скажу вам по секрету, він досі має до вас симпатію, але… У нього вимагають поступитися вами.

— Поступитися?! — гортанно вигукнув Йосип. — Ах ви ж…

Сталін відчув, як темна хвиля ринула йому в голову, перетворюючись на сліпу лють, нищачи залишки логіки й здорового глузду, що траплялося з ним украй рідко. — Вимагають?! Хто?! Хто може вимагати у володаря цілого світу? Навіть у мене ніхто не насмілюється «вимагати» — ні американці, ні англійці! У Великого Ігви вимагають!

Йосип почув чийсь істеричний регіт і лише за мить зрозумів, що то сміється він сам. Жругр, якщо й образився, то вигляду не подав. Він лише розвів руками, чи що там у нього замість рук, і сказав:

— Я не можу назвати тобі… розповісти тобі всього, пробач.

— І він послав тебе сказати мені…

Мовчанка.

Йосип раптом зрозумів, що його просто обдурили. Ці істоти використали його задля досягнення якоїсь своєї мети в його світі, а тепер, коли необхідність у помічниках відпала, просто викидають його, наче річ, яка відслугувала своє. Він розлютився. Зараз Йосип був ладен стрибнути на цю тварюку, вчепитися їй у горлянку й душити, душити… Але зробити цього він, звичайно ж, не міг. Їх розділяли сторіччя, можливо, тисячоліття і багато-багато мільйонів миль. Їхні світи були поруч, можливо, навіть один в одному і водночас безкінечно далеко один від одного. Ось тому й знадобився Йосип демонам. «Ти теж… — прошепотіло щось. Можливо, це Жругр послав йому цю думку: — Ти теж намагався використати мешканців антилюдства, використовував… Без їхньої допомоги, без їхніх порад та участі, без тієї енергії, що її вони тобі давали, хіба зміг би ти перемогти? Ти навіть прагнув їх підкорити, інакше навіщо тобі та скринька, котру ти здобув від медіумів Шамбали?» Велика стареча сльоза повільно поповзла по його щоці. Йосип ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так. Хіба не виконував він усі прохання чи побажання, а часто й вимоги Друккарги чи Жругра? Хіба змогли б вони досягти тут, на Землі, того, чого досягли, якби не Коба?

І раптом Йосип немов з усього розгону наштовхнувся на стіну. Він зрозумів, усвідомив, хоч раніше ніколи над цим не замислювався, що насправді йому нічого не відомо про мету цих істот у його власному світі. Зовсім нічого. Яка іронія долі! Півжиття Сталін користувався методами своїх потаємних геніїв, змушуючи сотні й тисячі людей наосліп виконувати свою волю, і навіть не підозрював, що він сам — виконавець чужої. Вважав себе вільним, а насправді його вивели в невеличкий тир і поставили перед заздалегідь вивішеними мішенями.

— Будь ласка… — прошепотіли його бліді губи.

— Мені дуже шкода, — повторив Жругр, — але ти більше не цікавий для Великого Ігви Антисвіту. Зображення чужого світу почало темніти, розпливатися, і голос Жругра танув серед березневих зірок, залишаючи образу й відчай. «Куди? Чому?! Я не дозволяв іти, ти не можеш!» — хотілося заволати Йосипу, але слова застрягли в горлянці. Він зрозумів, що сталося найстрашніше — демони покинули його назавжди. Тепер Коба, хвора сімдесятитрьохрічна людина, без родичів та друзів, яких давно знищив, залишився сам на сам зі світом, котрий був для нього чужим. Він зрозумів, що попереду — лише смерть, що не буде ніякої влади над людством, якої він прагнув усі ці роки, переступаючи через мільйони трупів. — Будьте ви прокляті, — шепотів Йосип, повертаючись до реальності.

У вікна бив косий березневий дощ, розчиняючи в талій воді останні купки брудного снігу. Тихо скрипіли старі дерева в садку. Ніч плакала. Вона любила Йосипа, вона ховала його, його думки, його плани. Вона допомагала йому, як могла. А тепер і вона була безсила.

— Таж ні!

Коба підвівся і, човгаючи, поплентався до схованки, в якій тримав скриньку з каменем.

— Ми ще подивимося хто кого. Я змушу вас…