Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

У тиші, яка настала, він раптом почув її рівне спокійне дихання.

— Та вона спить! — здивовано вигукнув Баринов.

— Точно, — полегшено видихнув отець Іван і перехрестився. — Слава Богу.

Демон пішов.

Росія, Кольський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди, село Зеленодол, 17 листопада 20… року. 10.00

Вранці біля будинку священика з’явилися непрохані гості. Сашко поклав до кишені пістолет, кивнув Баринову і попрямував до хвіртки. З ріденької „денної“ темряви до нього рушили дві постаті, що їх було погано видно в мороці. — Ти Івченко, чи що? — грубувато поцікавився кремезний тип, одягнений у камуфляжну куртку-„афганку“.

— Ну…

Сашко з цікавістю розглядав не його, а іншого чоловіка, котрий поки що стояв кроків за п’ять позаду бойовика. На вигляд йому було трохи більше п’ятдесяти. Кругле добродушне обличчя облямовувала коротка „хемінгуеївська“ борода. Незнайомець був одягнений у добротний кожух із телячої шкіри й дорогу пижикову шапку.

— Поговорити треба, — сказав хлопець, ховаючи очі.

— Чому саме зі мною?

— Ну… ти ж тут головний.

— Хто тобі сказав? Я лише охоронець.

— Не мороч голови, майоре, — роздратовано кинув здоровань, — нам усе про тебе відомо, тому не треба нам локшину на вуха вішати.

—І Ну й вирази в тебе, шановний, — усміхнувся Івченко.

—і Які є.

— Угу, відповідно до кількості мізків.

Сашко відверто збиткувався, провокуючи громила. Він розумів, що цей хлопець — пішак, „шістка“, й хотів подивитися, що буде, якщо його вивести із себе, можливо, про щось і бовкне.

Утрутився літній.

— Андрію, відійди.

— А чого він…

— Відійди, — наполіг літній.