Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Ну, тоді не знаю.

— Зачекайте, а коли так. — Макс клацнув пальцями. — Ми із Сашком підемо в будинок, а ви, Миколо Михайловичу, прикриватимете нас, але звідси, з будинку священика. І втрутитеся лише тоді, коли іншого виходу не буде. Скажімо, побачивши зелену ракету. Гаразд?

Штепа завагався.

— Я, звичайно, зможу, але ефір…

— Нічого, це все ж таки шанс. Зрештою, ми ж не збираємося обов’язково вскочити в халепу. Що скажеш, Сашко?

Івченко замислився.

— Ризик, звичайно, дуже великий…

— Ха, не більше десяти відсотків. Скільки їх там може бути, п’ятеро чи шестеро. А такого нахабства вони від нас точно не чекають. Однак іншого виходу в нас нема.

— Нема, — згодився Штепа.

— Залишається проблема демонів. Як я розумію, у вас є план щодо їхньої нейтралізації. — Демони не поруч із дівчатами, вони в них усередині, запам’ятайте це. Доки все гаразд, вони сплять, інакше не можна, — довкола дівчат постійно крутяться люди: охоронці, прислуга, випадкові зустрічні. Та варто з’явитися найменшій загрозі, як вони прокидаються. І тоді їх не зупинити. Їх можна розбудити заклинаннями, а можна… Запам’ятайте, Боже вас збав, заговорити з дівчиною чи просто зустрітися з нею поглядом. Кляп у рот, мотузку на руки і втікайте, інакше… Я дам вам амулети, вони утримуватимуть демонів у стані сплячки, щоправда, недовго — ви матимете хвилин двадцять-двадцять п’ять. За цей час ви повинні встигнути доставити її сюди.

Чаклун пройшовся кімнатою, згадуючи, чи все вони передбачили, потім втомлено всміхнувся й зітхнув:

— Сподіватимемося, що в нас усе вийде…

Величезний старий будинок стояв у глибині садиби, оточений високим парканом із загострених кілків, які мали в діаметрі не менше двадцяти сантиметрів. Було ще не дуже пізно, і майже в усіх вікнах світилося… Сашко незадоволено супився. Добре б було напасти після опівночі, а ще краще — під ранок. Але… Треба було враховувати й варіант провалу першої спроби. Хоча, звичайно, хто ж їм дозволить повторити такий фокус двічі. І так уся надія на нахабство.

— Дай-но ще раз подивлюся, — попросив Макс.

Сашко віддав йому невеличке фото молоденької дівчини років шістнадцяти, яку їм вручив чаклун. Прикривши світлину відворотом куртки, Макс посвітив крихітним ліхтариком, вдивляючись. — Цікаво, — вкотре пробурмотів він, — чому йому потрібна саме ця дівчина? І чому він упевнений, що вона саме в цьому будинку?

— Спитай про щось інше. Чаклун, він і є чаклун.

— Щось він темнить…

— Він же був одним із них. Він мені пояснював, та я так і не зрозумів їхні містичні штучки.

— Угу, і ти йому віриш…

— Ясно, що в нього є якийсь план, який він поки що не розкриває. Гаразд, нехай, я вже примирився. Наталку б лише повернути.