Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Загавкали собаки.

О, про вовка промовка, а вовк і тут.

За хвилину до хати вперся Баринов, добре підпилий, з величезним синцем під оком. — О, Господи, що трапилося? — занепокоївся священик.

— Нічого смертельно небезпечного для мого здоров’я.

Макс упав на диван, потер синця й усміхнувся:

— Гарний тут у вас магазинчик, отче Іване. Там хоча б на хвилину припиняється пиятика?

— Хто це тебе?

— А, місцеві. Їм, виявляється, не подобаються чужинці. Один чоловічок зовсім непоганий у рукопашному бою, дуже, я б сказав, непоганий. — Блін, — пробурмотів Івченко, — нам ще халепи з місцевими не вистачало. — Жодних халеп. Побили один одному морди, потім розпили мирову. Той хлопець, як з’ясувалося, в Афгані воював, ми з ним добряче посиділи. Після цього. — Макс знову торкнувся синця. — Це Льоха Коротков, — кивнув Іван Андрійович. — Він прапорщиком у Рязанській дивізії служив, доки не списали через контузію, а може, й через пиятику. Він, звичайно, побитися завжди готовий, але якщо з ким випив — вважай, ви приятелі. До наступної пиятики…

— А як із нашою проблемою? — нетерпеливився Івченко.

— Нормальок. Спільне чаркування — найкращий спосіб здобуття необхідної інформації. Ну, можливо, крім спецметодів.

— Добре. Ви нас вибачите, Іване Андрійовичу?

Вони пішли до кімнати Штепи, чаклун сів на ліжко й питально глянув на Макса:

— Ну?

— Усе так, як казав священик. Їх приблизно дванадцятеро і завтра чекають на когось ще, на когось важливого. Живуть двома групами. Перша — в будинку місцевої самогонниці Тетяни.

Шістдесят років, а все Тетяна. Друга — в того рудого Сашка, про якого Іван Андрійович розповідав. Про нього ніякої більш-менш важливої інформації не отримано, чоловік як чоловік.

Мешкає сам у великому будинку, мабуть, вони йому просто сплачують за проживання. Дівчат тримають і там, і там — по двоє. Хто вони — невідомо, надвір їх не випускають і, судячи з усього, серйозно стережуть.

— Треба було дізнатися, де Наталі, — не витримав Сашко. Макс розвів руками.

— Я не чарівник.

— Не треба, — похитав головою Штепа, — її тут нема.

— Звідки це вам відомо?