Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

«Вас заарештовано, збирайтеся».

Сашко відчув, як дзвінка порожнеча в голові наростає, охоплюючи все — єство, виривається за межі його «я». Невже раніше він не уявляв, як усе буде? Не припускав можливості такого кінця? Знав же, знав, як це буває. Та все ж… Дуже важко пережити страшну мить відторгнення. Коли ти вже не є частиною цієї системи, коли ці хлопці у формі — не твої товариші по службі, а представники держави, для якої ти віднині — ворог, покидьок, сміття… Заціпенівши, Сашко дивився, як до квартири заходить ще один, старший, з вищим званням, обличчя якого здалося знайомим. Його підлеглі починають обшук житла. Слухав, як старший говорить буденно, байдуже: — Обшукайте його, а то ще пустить собі кулю в лоб, як його дружок. Голос долинав звідкись здалеку, майже не сприймався, проте одне-єдине слово змусило свідомість прокинутися, вийти із заціпеніння, прислухатися. І… зрозуміти, що йдеться про Антона. Антон… Ось хто його підставив! Сволота, це через нього, алкаша проклятого. Добовкався-таки своїм поганим язиком! Нічого, Сашко поговорить з ким треба, пояснить, там розберуться. Розберуться… Думки плуталися. Загнані в тісну смердючу клітку, тіснилися, стрибали одна на одну безладно й безпорадно. Ні, це кінець. Нікому нічого не пояснити, не розповісти. Йому не пробачать. І він не пробачить. Кому? Своєму товаришеві. Колишньому. Товаришеві, який знищив його, потягнув за собою в підвали Луб’янки.

Хоча ні, вони казали, начебто Антон…

Брутальні руки нишпорять по тілу, безцеремонно штовхають, смикають. Виймають книги із шафи, кидають їх на підлогу, під м’які чоботи, що порипують. Руки… Сашко стежив за цими досвідченими, байдужими руками і бачив у них… Бачив щось чуже, нелюдське навіть. Руки мацали, перебирали його речі… Руки мацали його долю, мов товари на базарному прилавку. Так досвідчені руки господині перебирають зелень, визначаючи, яка годиться на салат, а яка — на суп. Хіба вона може припустити, що петрушка та морква здатні думати й переживати? Що вони теж мають душу? А інші руки, позбавлені нігтів, вкриті виразками, роздуті водянкою, були більше схожі на людські, ніж ці… Хлопчина той був людиною, а вони… Як же його звали, хлопчину з вимираючого села? Чомусь Сашкові зараз було життєво необхідно згадати його ім’я, наче від того залежало все. Але йому ніяк не вдавалося це. «Як же ми могли ось так із власним народом? Що ж ми наробили?» Антон мертвий. А його голос живий. І Сашко знав, що хоче сказати йому той голос. «Це — кара. Жоден злочин не може залишитися безкарним. Навіть якщо пощастило уникнути людського суду, тебе покарає Бог. Час твоєї розплати настав, а в тих, що за тобою прийшли, він ще попереду. І державу цю покарають, увесь народ покарають. Обов’язково». Цей голос розвіював заціпеніння, пробуджував емоції, змушував думати, дивитися. І приймати рішення. Сашко знову ставав самим собою. Вони його називають злочинцем? Вони? Спалахнула й згасла злість, згасла лють. Мов сірники. А Сашко залишився. Залишився людиною. Права нога м’яко пішла вбік, провернулася на носку, і Сашкове тіло слухняно лягло в знайомий до автоматизму кут атаки, викинувши одночасно з ударом короткий, мов постріл, нищівний крик. Голова старшого енкаведиста врізається в стіну, залишає на шпалерах яскравий кривавий слід і, прокресливши темну смугу, вслід за вже мертвим тілом сповзає донизу. Та Сашко цього не бачить. Нема часу дивитися, нехай дивляться ті, інші. Нехай дивляться й жахаються, нехай відчують, як дихнули могильним холодом їхні останні секунди, що так несподівано закінчилися. І, можливо, покаються. Хоча б хтось із них…

Сашко рухався швидко, як сама смерть. І так само безшумно. Лише звуки ударів, тріск кісток, що ламаються, хрипи та стогони помираючих. І все. Скінчено. Не встигши навіть задихатися, Сашко зупинився серед кімнати, дивлячись на безформні тіла тих, хто ще недавно вважав себе господарем свого і його життів. Тепер це були просто тіла, які смикалися в агонії, які виявилися такими слабкими. Недавно й Сашко був таким. Вважав себе сильним, а насправді… Усередині нього хтось засміявся. Задоволено. Підбадьорливо. І прийшла радість. Він живий, а ці… Так вам і треба, так вам і треба… Сашко сплюнув. Лежіть. Холоньте. Це вам не з переляканими до смерті міщанами та розчавленими страхом чинушами справу мати. Я — інший. Не ваш. Мабуть, тому, хто сидить у Кремлі, це сподобалося б. Сашко бачив це в його очах тоді. Він теж не збирав би тремтячими руками вузлика із білизною, не скиглив би: «За що?» Штепа раптом завмер. А чи не він, моторошна людина з жовтими очима, сміявся всередині нього? Може, те, що сталося, означає, що Сашко, поклавши людські життя біля трону жовтоокого, став його братом? Він відчув себе на межі божевілля. І нічний візит чекістів тут зовсім ні до чого. Ні, все набагато страшніше: вбивши, Сашко відчинив ворота злу, яке зараз повільно заповзало в його душу. А як викинути його звідти, Сашко не знав… Штепа задерев’янілими ногами ступив до книжкової шафи, витяг закладений поміж томиками зошит і поклав його до кишені. Зошит, якого два дні тому отримав від Антона поштою. Нещасний друг, що спивався, спробував змалювати, дошукатися, ким насправді є товариш Сталін, які сили причаїлися в чорній скриньці з Гімалаїв і що Антон зустрів серед озер та гранітних валунів Кольського півострова, до чого торкнувся під крики товаришів, що вмирали. Два дні тому, отримавши зошита, Сашко, ледь пробігши очима перші сторінки, відклав його подалі і вже більше не брав до рук. Тоді то було понад його сили. Понад сили того Штепи. Сьогодні, йдучи з квартири, Олександр Штепа забирав її як найцінніше своє майно. Тому що повірив. Віднині Сашко вірив у існування Сатани. І знав, що Сатана повинен перемогти, тому що так напророчено, тому що він дуже сильний. Сильний сотнями мільйонів людей у тисячах міст і сіл, їхніми гріхами та підлістю.

А Бог… Де він, Бог? Чи потрібні йому такі люди?

Сашко, не поспішаючи, зачинив квартиру, кинув ключа на килимок перед дверима й спустився в під’їзд. Авто стояло на тому самому місці, двигун працював. Люди, які вламувалися посеред ночі до жител співвітчизників, ніколи не вимикали мотори своїх «воронків». Бензину не економили: Сатана нічого не жалів для дітей своїх. Водій, мабуть, задрімав за кермом і зауважив Сашка лише тоді, коли той відчинив дверцята. Віднині Сашко нікого не жалів. У тій війні, що він її оголосив, моралі й жалю місця не було, що б там не бубоніла стара карга на ім’я Совість. Машина стрімко побігла геть, залишивши на бруківці тіло водія зі зламаною шиєю…Півтора місяця потому людина з гвинтівкою та напівпорожнім речмішком за плечима перейшла вбрід Аракс і ледь помітною стежкою, про яку було відомо лише місцевим мешканцям, котрі майже поголовно займалися контрабандою, розмашистим кроком рушила в глиб Ірану. На ріку, яка відділяла його від колишньої Батьківщини, подорожній жодного разу не озирнувся…

Росія, Кольський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди, село Зеленодол, 16 листопада 20… року. 11.00

Сашко прокинувся пізно. Тріщала голова, в роті стояв гидкий присмак, як завжди буває з похмілля. Цілу ніч його мучили жахи, Сашко часто прокидався, вставав пити воду і вже спокійніше заснув лише під ранок, коли стрілки годинника показували о пів на п’яту.

Сашко підвівся з дивана, на який учора впав, не роздягаючись, і побачив перед собою на столі велику склянку морсу. На столі давно прибрали, в печі потріскували дрова. У світлиці зараз горіла лише настільна лампа, — господарі не хотіли турбувати гостя. Увійшов священик, обережно поклав біля печі поліна. Побачивши, що Сашко вже не спить, Іван Андрійович усміхнувся.

— Доброго ранку. Івченко глянув на годинник.

— Нічого собі… Скоріше, доброго дня.

Він устав, відпив кілька ковтків кислуватого напою і запитав:

— А Макс де?

— Він ще о дев’ятій подався до села в справах, а Микола Михайлович у себе. Він теж недавно прокинувся, вже поснідав.

Здається, він почувається набагато краще. А ти хочеш їсти?

Сашко заперечно похитав головою.

— Умитися б. Чорт, хіба можна так напиватися.

— Нічого, іноді можна й навіть потрібно.

Івченко взяв рушника, зубну щітку й поплентався до ванної. Було ніяково за вчорашній зрив. Тим більше, що через це Сашко не зміг піти разом із напарником. Поки він умивався, Катерина Павлівна приготувала сніданок. На Сашка очікувала смажена риба, овочі та почата пляшка тієї ж-таки настоянки, від якої Сашко навідріз відмовився. — Правильно, — всміхнувся Іван Андрійович, — я теж ніколи не похмеляюся. Кажуть, це перший крок до алкоголізму.

— Тільки не кажіть, що п’єте горілку, — гмикнув Сашко.