Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— А чому ні? Священик теж людина, На весіллі чи на хрестинах не гріх дві-три чарчини хильнути. — А в піст? — пролунав хитрий голос Штепи, який непомітно ввійшов до кімнати.

— О, Миколо Михайловичу, доброго ранку.

— Як почуваєшся?

— Голова розколюється. Я вчора…

— І правильно зробив.

Микола Михайлович присів за стіл, налив собі півсклянки морсу і задоволено випив.

— З вами, я бачу, все гаразд, — констатував Івченко.

Штепа й справді виглядав якщо й не зовсім здоровим, то, принаймні, помітно посвіжілим і відпочилим. Він усе ще накульгував, але пересувався досить впевнено. Яких методів він не застосовував би, вони переважили ті, якими користувалася традиційна медицина.

— Загалом, себе лікувати набагато важче, — сказав Микола Михайлович, допиваючи морс, — постійно щось заважає.

Він поставив склянку й весело запитав:

— То як щодо посту, отче?

— А що піст, горілка ж — не скоромне.

Вони засміялися.

— А коли серйозно, то страшна не горілка, а наслідки від її вживання. Одному вино на користь йде, а другого на тварину перетворює. Ви б нашим селом увечері пройшлися, надивилися б… Майже суцільне пияцтво. Усяке й раніше було, але останнім часом без побоїщ дня не минає. А бійки які: б’ють один одного тим, що під руку потрапить, навіть лежачих… До напівсмерті. Це хвороба якась, зараза. — Це не зараза, — тихо мовив Штепа, — це Тінь Люцифера. І це місце. Прокляте місце. Гарних людей воно робить поганими, а поганих… Воно спустошує людину, перетворює її на тупу істоту, яка живе інстинктами, а потім убиває… Довго тут люди не виживуть, Якщо ми не знищимо Тінь, у всьому світі буде так само. Якщо звідси можна ще втекти, то тоді тікати буде нікуди.

Чаклун помовчав, зітхнув.

— Та Бог із ним, з усім цим. Гарний ранок, гарний день, нема чого псувати собі настрій. Якщо не заперечуєте, я теж з’їв би чогось. Голодний, наче й не снідав. — Та звичайно ж, пригощайтеся. — Священик підвівся. — Зараз принесу. Тим часом Сашко похмуро глянув на годинник, похитав головою і стурбовано глянув у вікно.

— Коли пішов Макс?

— Дев’ятої ще не було, — відповів отець Іван, ставлячи на стіл тарілку з рибою. — А що таке? — Три з половиною години минуло, часу достатньо, не мегаполіс якийсь, тут усім про всіх відомо. Час би вже й повернутися.

— Нічого з ним не трапиться.

— Сподіватимемося.