Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Штепа не відповів. У свідомості гуркотіли, шипіли уривки думок, фраз, слів. Слова, слова, слова. Які вони важкі… — «Біля ферми їх багато… Рушниці нема?… А ви, мабуть, із міста?..»

— А тут тітка Одарка живе.

Хлопчик зупинився біля скособоченої, колись побіленої, а зараз брудно-сірого кольору мазанки.

— Тільки вона дурна, в неї донька померла.

— Зайдемо?

Вони увійшли до темної, з низькою стелею хати.

Унизу живота в Сашка нило, а клубок у грудях розплився глевкою нудотою, відізвавшись на знайомий млосно-солодкий запах гниття. У тьмяному світлі, що ледь пробивалося крізь крихітне віконце, ніяк не можна було розрізнити, хто то ворушиться в дальньому кутку єдиної в хаті кімнати. Темна безформна фігура… Тихе бурмотіння… Зітхання… Жінка сиділа на широкій лаві й повільно похитувалася в такт рухам руки, яка намертво вчепилася в колиску. Нерухомий погляд далеко-далеко…

— Люлі-люлі…

У колисці — тільце дитини місяців десяти, не більше. Вона вже давно була мертвою, а мати, схилившись над трупним смородом, колисала її, час від часу дбайливо вибираючи хробаків з очниць, рота, моторошних слизьких ганчірок, які колись були пелюшками. Побачивши людей, що ввійшли, вона швидко схилилася над колискою, прикрила згорбленою спиною дитину і заспівала голосніше, немов хотіла цим надривним криком-піснею виштовхнути, викинути непроханих гостей зі свого крихітного світу.

— Люлі-люлі…

…Вони крокували вулицею безтямно, мов автомати. Мозок тупо закляк, знесилений тяжкою брудною роботою. Сон-жах тривав, але він уже не лякав — вимкнулися, наче спрацював якийсь запобіжник, емоції. Ні, не те. Вони пішли, загнали самі себе на самісіньке дно душі, важко хлюпалися там, невиразні. Але вони були, були… Дощ ущух. І лише рвучкий вітер розбишацькими наскоками шарпав плащі, хвилював воду в темних калюжах і скрипів скособоченою хвірткою:

— Люлі-люлі…

Чи це його, Сашкове, серце болісними поштовхами витискало кров у жили, що стрімко дряхліли.

— Люлі-люлі…

Може, якби він заплакав, то йому полегшало б. Але він не міг. Очі були сухі. Нехай вони будуть прокляті, ці очі! — От скоро й до председательші дійдемо, — важко дихаючи, подав голос забутий хлопчина, коли вони дісталися церкви.

— Он її хата.

Але Штепа дивився не на хату. Під рідким гнилим парканом церковної огорожі, серед пом’ятого, зламаного бур’яну лежала жінка. Мертва. А дівчинка була жива. Вона сиділа біля тіла матері, і вітер грався її скуйовдженим липким волоссям, яке вибивалося з-під драної хустки. Дівчинка повільно повернула до них голову. Нерухоме, вкрите чиряками обличчя здригнулося, ворухнулися розпухлі вуста.

— Дядю… Хлібця…

«Хлібця… Хлібця…»

І Штепа не витримав. Він упав перед нею навколішки в багнюку, похапливо вириваючи з кишень усе, що там було, поки не дістав пом’яту, напіврозталу, ще з московського життя цукерку. — Не треба, Сашко, даремно, — долинув до нього голос Губського чи Блюмкіна.