Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Куди ти зник?

— Та так… Ви переконалися, що у нас десь «тече»?

— Так, — неохоче погодився генерал.

— Я теж. До того ж дуже неприємним способом.

— Що трапилося?

— Довго розповідати.

— Де ти зараз?

Івченко помовчав, але все ж відповів:

— Прямуємо за кордон.

— Чартер?

— Вирахували, — хмикнув Івченко, — ну гаразд.

А Костянтинів тим часом напружено думав: попередити Сашка чи нехай усе залишається як було? Будь-який професіонал зрозуміє: Сашкові відомо, що він «під ковпаком». Отже, росіяни можуть запідозрити Костянтинова в подвійній грі. Генерал скосив око на президента, який уважно прислухався до розмови, хоча, звичайно, чути Івченка не міг. Костянтинів не дуже й радів, що в нього є карт-бланш. Варто Івченкові помилитися… Ні, нехай усе залишається так, як є. — Ти там обережніше, Сашко, не лізь напролом, — попрохав Володимир Сергійович і сам відчув, наскільки фальшиво це прозвучало. — А що мені залишається? Схоже, тепер шанси у нас невеликі. А мені потрібно це зробити. Все змінилося, Володимире Сергійовичу…

— Що змінилося, Сашко?

— Усе…

У голосі оперативника бриніли нотки, яких раніше генерал не зауважував. Ніколи… Невже він відчув фальш? Хлопець — не дурень і розуміє, що може настати такий час, коли він стане непотрібний.

Генерал повільно видихнув.

— Я можу чимось допомогти?

— Навряд.

— Контакти? Адреси?

— Ні. Я… власне, зателефонував, аби попередити: на зв’язок більше не вийду, принаймні до кінця операції.