Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Так він каже, — знизав плечима генерал.

І відразу ж пожалкував про таку нечітку відповідь. Ні, тут треба бути відвертим до кінця, він і так висить на волосинці. — Є в ньому щось таке… нелюдське, — по паузі додав Володимир Сергійович.

— Нелюдське…

Президент немов пробував на смак це слово. І цей смак йому не сподобався. — Ну гаразд, візьмуть їх грушники, а що далі? У чому наша вигода? Чи не поспішили ми?

Костянтинів мовчав, шарпаючи браслет від годинника. Сказати президентові, що його змусили на такий крок, що цього візиту не було б, якби не ранковий дзвінок, він не міг. Генерал був змушений повідомити про витік інформації зі свого відомства — за інших обставин нізащо не зробив би цього.

— Ну ви даєте!

Президент, здавалося, на секунду розгубився, навіть задихнувся від обурення:

— І ви так спокійно про це говорите?!

— Чому спокійно, ми шукаємо канал витоку.

— І як довго шукатимете? — єхидно поцікавився Леонід Дмитрович. — Це звичайна практика, «кроти» завжди були, є й будуть, доки існують секретні служби. Добре, що нам відомо про витік. Отже, маємо певні переваги. — Дивись, Володю, дограєшся, — попередив президент, і Костянтинів зрозумів, що той поки що на його боці.

Пролунав м’який сигнал телефонного дзвінка.

— Вибачте.

Генерал дістав супутниковий телефон.

— Слухаю.

— Це я, Володимире Сергійовичу, — почув він голос Івченка.

Генерал скинув оком на президента.

— Це твоя людина? — запитав той. Костянтинів кивнув.

— Говори, говори…

— Сашко, нарешті!

Костянтинів здивувався, почувши у своєму голосі такі нотки. Незважаючи ні на що, він був радий чути Івченка.