Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Десь під діафрагмою виникла гидка ниюча грудка.

— Володимире Сергійовичу, нам стало відомо, зовсім випадково, що до одного з керівників українських силових структур звернувся такий собі… іноземець. Дуже дивна людина, я б навіть сказав, з відвертими ознаками шизофренії. Нам би не хотілося, аби вона спричиняла незручності різним… людям. Ви розумієте?

— Так… — Костянтинів почув у своєму голосі зрадливу хрипоту. — Чудово. Вибачте, що доводиться вас турбувати, але ж ідеться про державні інтереси. Адже це дуже небезпечно, коли перші керівники її… відомств використовують службове становище в особистих інтересах, чи не так? Костянтинів промимрив щось незрозуміле і гарячково витер спітніле обличчя. — Нам би хотілося знати, — запопадливо продовжував голос, — чи ви вживатимете відповідних заходів, а чи нам звернутися за іншою адресою?

Мовчанка.

— Володимире Сергійовичу?

— Ми… вживатимемо відповідних заходів.

— Добре. З російським ФСБ ми вже зв’язалися. Однак коли до них звертаються анонімні доброзичливці — це одне, а коли голова СБУ інформує стратегічного партнера про те, що на його територію проникли іноземці в супроводі українського розвідника-перекинчика, як там його звуть… — то вже зовсім інше. За хвилину Костянтинів поклав слухавку на апарат, уривчасто зітхнув, намагаючись приборкати дрож у колінах, що по-зрадницьки ослабли, і лише зараз помітив, що майже всю розмову простояв. Він упав у крісло й хвилину сидів, безтямно перебираючи папери. Сонячний промінь обережно ковзнув по столу, торкнувся руки, немов хотів заспокоїти, підбадьорити. Костянтинів натужно ковтнув, відчуваючи, як висохлий язик дряпає піднебіння, механічно потягнувся до пляшки з мінералкою. Здається, це кінець. Добре ще, якщо пощастить відбутися відставкою. Якщо росіяни піднімуть галас… Кинути до дідька Івченка з цим придурком-англійцем? Та чи допоможе цей хід? Так… у лиху годину підвернувся цей Штепа… Здається, це кінець. Кінець… Він покосував на телефон. Чорт, треба було б засікти, звідки телефонували. Хоча… Там же не хлопчаки були, напевне, якийсь автомат у підземці, здається, він чув характерний шум… Володимир Сергійович підвівся, дошкандибав до бару і, наливши в бокал щедру порцію коньяку, випив трьома великими ковтками. Міцний напій пройшов, мов вода, — Костянтинів не відчув ані смаку, ані запаху.

Що робити? Що ж робити?!

Він ледь розтиснув побілілі пальці, поставив бокал на край стола і потягнувся до телефону. Відсмикнув руку, наче обпікся, вилаявся, пробігся до вікна і назад. Сволота… Сволота… Як вони його… І нічого ж не вдієш. Спіймали… Спіймали… Але ж звідки вони дізналися? Він знову потягнувся до пляшки, вилаявся і рішуче натиснув на кнопку селектора. — Слухаю, пане генерал, — пролунав у слухавці голос Скрипника.

— От що, — глухо мовив Костянтинів, — дай-но мені закриту лінію з Москвою… Номер?

Він покопирсався в пам’яті й назвав кілька цифр. Під лунке калатання серця слухав довгі гудки, ледь не задихаючись від хвилювання.

Сволота… Ні, ми ще поборемося…

Володимир Сергійович відчув, як у ньому поступово народжується рішення.

Ми ще поборемося…

Він міцніше притис слухавку до вуха.

Нарешті на іншому кінці лінії відповіли.

— Павловичу, привіт, Костянтинів говорить. — Генерал відкашлявся. — Тут ось яка справа…

За півгодини по тому генерал Костянтинів, допаливши останню сигарету з пачки, викликав Скрипника. — От що, Володю… Зателефонуй-но до адміністрації президента, попроси термінового прийому, негайно.

Коли Скрипник вийшов, генерал знову ввімкнув відеозапис, терпляче додивився його до кінця, а потім, діставши із шухляди офіційний бланк головного управління СБУ, взявся за складання рапорту на ім’я президента.

Київська область, село Кременище, 13 листопада 20… року. 00.35

Сашко прокинувся від дикого, тваринного жаху, який скував тіло. Страшно було навіть дихати, повітря проходило до легенів крихітними жорсткими шматочками, застрягаючи десь на півдорозі, дряпаючи серце, яке панічно, шалено калатало, ладне розірватися будь-якої миті. Здавалося, нічна темрява перетворилася на щільний саван, що огорнув, обплутав тіло, яке спливало холодним потом. І саван цей створив той, хто стояв поруч із Сашковим ліжком. Те, що стояло поруч… Проти власної волі Сашко розплющив очі. Жах наказав зробити це.