Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Світ здригнувся. Ні, це рушила, позадкувала машина, почала незграбно розвертатися, намагаючись втекти. Тепер Олег Васильович бачив інші машини, котрих досі не було видно за стінами КШМ. Межа білого була вже в тридцяти метрах від крайніх із них і швидко жерла відстань, що залишалася, а вони задкували. Надто повільно. Ось один із бронетранспортерів за мить вкрився памороззю, за ним, майже відразу, ще один, потім автобус… Натужно відчинилися білі двері «Ікаруса», на скуту холодом землю впала людина. І залишилася лежати. Нерухомо… Аномалія наближалася. Здавалося, величезна куля заступила все небо, вона вже не світилася тією рівномірною розмитою жовтизною. Тепер вона здавалася жорсткою, матеріальною, важкою… Олег Васильович уловив щось схоже на слабке пульсування, яке притягувало погляд, заворожувало, дурманило… І в такт цьому пульсуванню десь шамотіло запопадливе нерозбірливе шепотіння.

Хтось плакав.

Комітетник…

«Тепер ти боїшся так само, як я…» — промайнула божевільна думка. І зникла. Десять метрів. Холоднеча давно вже проникла в машину, малювала на стінах білі візерунки, вкривала вікна не памороззю — тонкими крижаними голочками. Це було дуже гарно… Не розуміючи, що робить, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження, генерал вискочив з авто, впав долілиць і завмер, боячись підвести голову. Секунда. Друга. Олег Васильович уже чув, як до нього впевнено, по- господарському, йде смерть. От-от вона наступить на скоцюрблені пальці, що вп’ялися в жорсткий іній.

Гостро запахло озоном. Мов у дитинстві під час грози.

«Ну, що ж ти?..»

Здається, він сказав це вголос.

Підвів голову. Аномалія була в двадцяти метрах над землею — величезна, невблаганна. Налитий світлом монстр пропливав над нерухомими машинами, повільно відходив до лісу, обмацуючи людські тіла, що траплялися на шляху, — мертві тіла, котрі вже нічого не могли йому дати.

Відходив?!

Обпечені морозом, сповнені напівзамерзлих сліз очі майже нічого не бачили, але… Так, вона віддалялася, поступово піднімаючись над лісом, йшла на північ. Туди, де було місто. Туди, де було тепло… Олег Васильович сів, обхопив руками коліна і відсутнім поглядом спостерігав, як віддаляється його смерть. Чому його пожаліли Не помітили? Не прийняли? Погидували? Олег Васильович не відразу відчув, як у душу, в майже порожню свідомість повільно заповзає щось нове, таке ж чуже, як і чудовисько, що віддалялося. А разом із ним з’явився біль, який, змішуючись із залишками жаху та відчаю, породжував напіврозбиті видіння. І палали заводи, вибухали станції та ТЕЦ, безтямно витріщалися в ніч темні, без єдиного вогника вулиці. І тіла, тіла, тіла…

Людські тіла, по яких важко крокувало Зло.

Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ, 12 листопада 20… року. 8.30

Снідали мовчки. Штепа був похмурий, за весь ранок не промовив і десятка фраз. Раз чи двічі, коли до нього зверталася Наталі, чаклун відповідав невлад і навіть не виправлявся. Сашко й сам був приголомшений тим, що побачив учора по телебаченню. Сі-ен-ен, яке майже цілодобово транслювало все, що відбувалося навколо Аномалії, давало досить повну інформацію, аби можна було судити про масштаби трагедії. Одначе чаклун, як здалося Сашкові, був пригнічений не цим. Точніше, не лише цим. Сашко вирішив для себе, що Кричавська катастрофа для Штепи була подією абсолютно іншого рівня, ніж для решти людей, свідченням чогось набагато страшнішого. Ще мовчазніший і замисленіший, ніж звичайно, Штепа, здавалося, зовсім не відреагував на дзвінок Костянтиніва, котрий сумлінно поінформував їх із Сашком про події в Білорусі, додавши багато подробиць, не відомих поза колом посвячених. Поклавши слухавку, Штепа буркнув лише одне слово: «Ідіоти», — після чого знову надовго замовк. Звичайно ж, Микола Михайлович мав на увазі білоруських військових, і цього разу Івченко був із ним солідарний. Хтозна, як тепер усе повернеться, коли Аномалія, схоже, «прокинулася». Кілька разів Сашко хотів поговорити про це зі Штепою, однак утримувався, розуміючи, що ситуація для цього не надто сприятлива. Наталі теж притихла. Вона, здавалося, ніяк не відреагувала на Сашкові спроби пофліртувати, можливо, навіть, не помітила їх. Не відштовхнула, та й потому. Зараз, поряд із цими людьми, Сашко почувався незатишно, наче вони дійсно дізналися про щось таке, що одразу ж і невловимо для ока перенесло їх в інший, чужий і незрозумілий для звичайної людини світ. Наталі… Сашко глянув на дівчину, потім на Штепу і відчув, що червоніє. Він не бажав собі зізнаватися, гнав цю думку, однак та вперто поверталася. «Адже ти зрозумів, звідки твоя неприязнь до Штепи. Ти закохався й ревнуєш до нього Наталі. Не професійна, а звичайна чоловіча зацікавленість турбувала тебе з перших хвилин знайомства з дівчиною і чаклуном: які між ними стосунки?»

Сашко знав, що то була правда. Іноземний турист і перекладачка. Бачив, бачив Сашко, що між цими людьми щось більше за прості ділові стосунки. Набагато більше, хоча вони й приховують це. Він згадав, як проганяв її вчора, цю думку, але нічого не міг із нею вдіяти: «Де спатиме Наталі? Чи не прослизне до її кімнати Штепа?» І ще одна, яка породила несміливу надію: «Сьогодні вона спала сама…» Він похмуро колупав холодну яєчню, намагаючись перебороти себе, відкинути ці думки. Вони були заборонені. Сашко не мав на них права. Він відсунув тарілку, ледь не одним ковтком випив каву і, подякувавши Наталі за сніданок, вийшов з-за столу. — Піду зателефоную, — пробурмотів він, ні на кого не дивлячись. Штепа провів його замисленим поглядом, ледь помітно, самими куточками вуст усміхнувся, допиваючи молоко. Не встиг Івченко вийти з кімнати, як до квартири подзвонили. Різко, вимогливо. Потім ще. Це були чужі. Сашко ні на кого не чекав, та й колеги не дзвонили б, а просто постукали — це був один з умовних сигналів. Сашко вискочив до передпокою, перечепився за стілець і похапцем увімкнув відеомонітор. На екрані виник опецькуватий чолов’яга у формі капітана міліції, який нетерпляче переступав із ноги на ногу. Однією рукою він тягнувся до дзвінка, а іншою притискав до себе дерматинову теку. Він був не сам. Ті, що прийшли з ним, причаїлися обабіч дверей, дуже вміло ховаючись від спостереження через вічко. А про добре замаскований ширококутний об’єктив вони, звісно ж, не знали. Івченко кілька секунд розглядав міцних молодиків, які притислися до стіни. Ще один бовванів нижче на східцях. П’ятеро… І це, мабуть, не всі. Вони були невловимо схожі, позначені відбитком однаковості, що виказувало досвідченому поглядові їхню причетність до певної структури. Опери? Нісенітниця. У двох із них зброї Сашко не бачив, у руці одного був ПМ, ще один тримав напоготові «берету», а той, що на східцях, був озброєний короткоствольним револьвером. Ясна річ, оперативників ніхто так різнокаліберно не споряджатиме.

Прокол, панове, прокол…

— Хто там? — нахилився Штепа над плечем Сашка.

— Тс-с-с… Відійдіть.

Сашко на секунду замислився й кивнув Наталі:

— Поговори з ними, поки я…

— Про що? — злякано зашепотіла дівчина.

— Ну, придумай щось, спитай, хто там, потягни час.