Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Лобачов, уже впевнений, що робить помилку, спостерігав, як гелікоптери відійшли вбік, звільняючи сектор двом «Мі-24». Плямисті витягнуті тіла, за які ці «вертушки» й отримали прізвисько «Крокодил», промайнули над деревами, пологою гіркою шугонули вгору, вийшовши на одну висоту з Аномалією. Та пливла тепер на висоті чотириста метрів. — «Вулкан-51», вийшли на бойову! — прохрипіла рація крізь перешкоди.

Лобачов озирнувся на цивільного й тихо кинув:

— Можна…

«Вертушки» зависли, прицілюючись. Напруга в пересувному КП досягла апогею. Ефір уже не змовкав, розриваючись безліччю голосів. Немов зв’язані невидимою ниткою, «Мі-24» наблизилися до Аномалії ще трохи і метрів з восьмисот відкрили вогонь. Бити з такої відстані самонавідними ракетами — це все одно, що стріляти в людину із дробовика впритул. Могутні заряди розривають ціль на шматки. До блідої кулі потяглися тонкі пасма диму, і лише одна з ракет розминулася з ціллю, розірвавшись над верхівками дерев. Решта влучили, огорнувши Аномалію білими хмарками розривів. — Вісім прямих влучень! — У голосі спостерігача прохопилася неприхована радість.

Лобачов напружено вдивлявся у те, що відбувалося над лісом. Дим не розсіювався. Поступово темніючи, він лише повільно розповзався, повністю сховавши Аномалію. Здавалося, сірі пластівці стають щільнішими, наливаються загрозою та силою. Серце зайшлося. Генерал уже бачив, що в небі нема й сліду від падіння збитої цілі. Не було жодних уламків. І ще Олег Васильович ніяк не міг зрозуміти, чому він відчуває якусь незавершеність. Не вистачало чогось обов’язкового, важливого, такого непомітного у звичайних умовах. Генерал, як не намагався, не міг зрозуміти, що ж це.

— Товаришу генерал! Товаришу генерал!

Він здригнувся, немов отямившись від забуття, й повільно витер спітніле обличчя. І раптом зрозумів, що наляканий. Зараз, у цю секунду злякався. І не Аномалії. Злякався, що його нерішучість буде сприйнято… як боягузтво. Ось цей тип у цивільному…

— Повторна атака! — почув він свій охриплий, чужий голос.

Потім, зрозумівши помилку, поспішив скасувати наказ: екіпажі гелікоптерів не могли стріляти, оскільки не бачили цілі. Схоже, настав час перехоплювачів.

«СУ-29» вийдуть на атаку за бортовими радіолокаційними системами, «електрики» в цій штуці — аж занадто. А ракети, що наводяться по електронному променю, знайдуть ціль і без візуального контакту. Гелікоптери відійшли вбік, і відразу ж з півдня з’явилися дві стрімкі машини, які, знижуючись, наближалися до Аномалії. Перехоплювачі практично з бриючого польоту випустили по цілі чотири ракети і, набираючи висоту, шугонули вгору. Аномалія вдруге вкрилася білими хмарами вибухів. За кілька секунд усі побачили, як бліда куля повільно, наче проти волі, пішла донизу.

— Вона падає! — вигукнув хтось із офіцерів.

Не відриваючи погляду від Аномалії, котра опускалася просто на гострі верхівки сосен, Олег Васильович полегшено розтиснув побілілі від напруги кулаки. За його спиною радісно й збуджено перегукувалися військові.

І раптом…

— О, Господи! — видихнув Лобачов за соту частку секунди до того, як це відбулося.

Літаки, що були вже метрів на чотириста вище за Аномалію, завмерли, зупинені якоюсь невидимою силою, повільно перевернулися через крило і впали у некерований штопор. Гамір радіоефіру перекрив моторошний крик. І замовк. Рація вибухнула громом перешкод, які заглушили відчайдушні різноголосі волання. Лобачов видав майже тваринне мукання, непевним поглядом спостерігаючи, як слідом за літаками, один за одним, падають гелікоптери, зникають за краєм лісу, нечутно, мов тіні. «Там не було спалахів!» — промайнула гарячкова думка, зовсім, здається, зайва в цьому божевіллі.

Зайва?!

Вони повинні, повинні бути! Спалахи від розривів ракет та звуки… А коли їх нема, то це означає… Неслухняна рука проти його волі потягла з голови «афганку». Генерал, сам не розуміючи, що робить, позадкував від того, що діялося за тонкими стінами автомашини, наштовхнувся на когось спиною і побачив біле обличчя людини в цивільному, очі, в котрих не було й тіні думок. Лише страх. Страх цей не був схожий на страх Лобачова. Цей тип боявся не того, що вони тут наробили, не смерті, яка ходила від однієї розбитої машини до другої. Він боявся лише за себе.

Рука потяглася за пістолетом. Убити… Убити!!

Кого? Не має значення. Його… Себе… Так, себе, свій жах, свої страхіття. Рука торкнулася кобури і впала. Який сенс, якщо й на тому світі йому не забути коротких моторошних криків, у яких сконцентрувався весь жах смерті, чорне ніщо, котре страхітливим тягарем падало на землю. На беззахисну землю… То там, то тут її вже стьобали ліниві, мов гади, що обжерлися, блискавки. Щосекунди частіше. Усе міцніше. Куля, так само тьмяна, але вже вдвічі більша, висіла над самою землею, неквапом наближаючись до безпорадно збитих докупи машин, автобусів, бронетранспортерів. Олег Васильович бачив, як на сотні метрів, довкола сосни вкриваються неприродно щільною памороззю, як край просіки перетворюється на суцільну сніжно-крижану стіну, як землю сковує жахливий холод, висмоктуючи з неї останні краплі сил. Холод… Лобачов раптом відчув, зрозумів, що Аномалія вже не мертва, що в ній прокинувся хтось. Або щось… Відчув його голод… Він почув свій крик. Голос, який зривався на фальцет і віддавав наказ водієві, благаючи його: «Назад!!!»

Та хіба той, сидячи в кабіні, міг почути?