Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Йосип повільно простяг руку, аби торкнутися дивного, ніколи раніше не баченого, проте знайомого предмета, який саме пропливав повз нього, але вона, обважнівши, безвільно впала. Новий світ був… Він був чорним. Не за кольором, ні. Але як людськими словами змалювати образи реальності, в якій нічого людського не було? І найголовніше: в цьому світі володарювала інша, ворожа людині енергія. Чорна енергія. Енергія Зла. Зло… Йосип відчув, як у нього вливається могутня хвиля, яка давала такі безмежні сили, про які не міг і мріяти жоден смертний. На якусь мить він засумнівався, позадкував, боягузливо намагаючись сховатися від цієї хвилі, проте вона вже накочувалася, хлюпнула в нього всією своєю вагою й понесла, понесла в неймовірне, майже безмежне щастя. Зло? Та хто сказав, що це — Зло?! Це для них — Зло, а для нього… Він — Сталін. Серце зі сталі. Душа зі сталі. Він вищий за благенькі людські принципи, адже знає, що нема абсолютного Зла, так само, як нема абсолютного Добра. Насправді все відносне. Смерть людини — це зло для нього та його близьких, а для могильних хробаків — життєва необхідність, і тому злом аж ніяк бути не може. Грабіжник, який відбирає в перехожого гаманець, робить йому зле, але для себе…

Жорстоко?

Ісус казав: «Пов’яжи свою шию істиною та милістю…»

Дурниця яка. Навіщо Йосипу милість? Кого йому милувати? А істина — ось вона, поруч, уже чути її кроки. Розмірений, важкий поступ чиєїсь могутньої аури, навіть крихти якої живлять енергією цілі світи. Вона була… Вона була злою і… прекрасною. І коли аура цієї невідомої поки що, однак такої близької й бажаної істоти торкнулася Йосипа, він відчув, як душу його, в потворності якої він боявся признатися навіть самому собі, огорнуло солодке цілюще запинало.

Істина…

Гостра, наче оргазм, насолода пронизала все його єство, змусивши грішне тіло затріпотіти в болючих конвульсіях щастя. Він уже зрозумів, що прийшов його світ, світ, який був утрачений і знайдений сьогодні знову. Тепер уже назавжди. Ніч повільно відступала на захід, сором’язливо оголюючи рожеве тіло заспаного неба. Зірки ще висіли над землею, а вона вже сонно ворушилася, готуючись зустріти перші промені нового дня. Та світанок зовсім не похитнув морок, який володарював у кабінеті. Тьмяне світло єдиної лампи, що горіла на столі, теж зневірилося побороти його і втомлено опало на податливий ворс килима. Морок ще був повновладним господарем у щілинах між важкими шафами та в кутках. Морок майже ховав людину, яка потопала в глибокому шкіряному кріслі. На сухій, мов пергамент, шкірі щік Сталіна проступив дивний тьмяний рум’янець. Зморшки на обличчі майже зникли, спотворивши його нападом фальшивої молодості. Груди Йосипа зрідка здіймалися в ледь вловимому, дуже глибокому подихові. Сталін не спав. Нерухомий погляд темних, із величезними зіницями очей було спрямовано кудись вдалечінь, немов стін навколо й не було. А може, це дійсно так. Адже дивився він у інший світ, абсолютно не схожий на той, ворожий, в якому доводилося існувати його тілу. Як шкода, що отямившись, Йосип не зможе пригадати все видиво, а лише якісь сірі, мов стара кінохроніка, клапті. Та ще ЙОГО… Істота, з якою Йосип зустрівся в новій реальності, була така ж справжня, матеріальна, як і він сам. Коба запам’ятає кожен рух, кожне слово, кожну рису прекрасного у своїй мудрості обличчя. І ніколи вже не забуде він перші слова, що їх вимовив володар Антисвіту. Потім, через місяць, через рік, усе частіше й частіше вони розмовлятимуть на різні теми. Друккарга стане його порадником у боротьбі за владу і в управлінні країною. Він навчить Йосипа розуміти потойбіччя краще, ніж той розумів свій світ. Друккарга познайомить його з іншими даймонами Антисвіту. Та найважливішими його словами, які зробили Йосипа щасливими, були:

— Брате мій, вітаю тебе в безмежній величі твого духу!

Білорусь, тридцять кілометрів південніше Кричава, 11 листопада 20… року. 13.00

Тьмяна шестиметрова куля повільно пливла на висоті півкілометра від землі майже точно на північ. Ані уривчастий зустрічний вітер, ані ріденькі сірі хмарки, котрі час від часу поглинали кулю, не могли збити її з курсу, яким вона, здавалося, йшла свідомо. Лобачов, не відриваючись від бінокля, спостерігав, як Аномалія повільно і невідворотно наближається до міста. Збільшена двадцятикратною оптикою куля здавалася важкою, перенасиченою невідомістю та загрозою. Живою… Генерал мимоволі пересмикнув плечима, відганяючи несподіване й неприємне тремтіння. Його не полишало відчуття, що із цього теплого бруднуватого світла на нього дивиться, оцінюючи і, можливо, націлюючись для удару, хтось ворожий і моторошний. Якщо чесно, Лобачов із більшим задоволенням плюнув би на цю Аномалію, нехай собі летить далі, он що накоїла в сусідів, однак… Накази не обговорюються, а в президентській адміністрації вважали, що ця гидота — справа рук натовців, які чи то нову зброю випробовували, чи то вирішили провести «чергову провокацію» проти «антидемократичного режиму». Лобачов криво всміхнувся. Як послухати білоруське телебачення, то американцям більше й робити нічого, лише нові каверзи проти нашого президента організовувати… Було відомо генералу й про попередження, яке надійшло з України. Знав, що Київ застерігає від застосування проти літаючого монстра методів активного впливу, але… Ймовірно, комітетники наплели «бацькаві» про необхідність за будь-яку ціну захопити Аномалію — відпрацьовують свої чималі оклади. Хтозна, може, й вийде змайструвати з цього ще один показовий судовий процес. Олег Васильович зітхнув. Ех, тільки не бути б крайнім. З тих, у Мінську, що взяти… Он росіяни теж радять не поспішати, та наших розумників хіба проймеш… Політика, хай їй трясця. — Товаришу генерал, до міста двадцять п’ять кілометрів, — пролунав напружений голос штабного офіцера, який примостився в кутку командно-штабної машини за пультом зв’язку.

— Знаю, бачу… — процідив крізь зуби Лобачов.

Він опустив бінокль і скосив погляд праворуч, на похмурого суб’єкта в цивільному, який відтіснив назад офіцерів із генеральського штабу. Наглядач… Генерал подумки матюкнувся. Чорт, коли б не ці типи з КДБ, він, мабуть, зробив би так, як йому радили, — просто супроводжував би Аномалію до кордону, вимикаючи на Ні шляху всі енергомісткі об’єкти. Нехай там що кажуть про тупоголових військових, однак Лобачов не мав жодного бажання наступати на ті ж граблі, що й сусіди. На жаль, від нього зараз нічого не залежало. Он там, трохи осторонь, припаркувалися кілька автобусів, набитих вченими із «закритих» інститутів. Мріють накласти лапу на те, що залишиться від Аномалії. — Двадцять кілометрів! На спроби перехоплення ціль не реагує! — знову пролунав голос помічника.

«Нащо ж так кричати?»

Лобачов буркнув щось брутальне і підніс до очей бінокль.

І праворуч, і ліворуч, і далеко попереду Аномалії висіли бойові гелікоптери. Час від часу над лісом пролітали хижі тіла надзвукових перехоплювачів. Полювання відбувалося за всіма правилами. Позаду нетерпляче заворушився тип у цивільному. Олег Васильович майже фізично відчував важкий підозрілий погляд на спині. За Аномалією цей молодик майже не спостерігав. Лобачов гмикнув. Цікаво, чим усе це закінчиться? Він знав, що зараз у Києві активно працює резидентура КДБ та військової розвідки, намагаючись з’ясувати міру причетності до цього дивного явища свого південного сусіди, котрий, на думку Мінська, надто вже глибоко втягнувся в амури з НАТО. А в Україні, в свою чергу, багато хто теж сумнівається в природному походженні Аномалії, але, на відміну від білорусів, підозріло косують у бік Кремля.

Наче збожеволіли всі.

— Олеже Васильовичу, вісімнадцять кілометрів. Час приймати рішення.

— Знаю, — знову буркнув генерал.

За його знаком офіцер подав йому мікрофон.

— «Вулкан-54», «Вулкан-58», я — «Вулкан-51», — передчуваючи щось недобре, заговорив він. — Починайте. Як зрозуміли?

— «Вулкан-58» на зв’язку, вас зрозумів.

— «Вулкан-54», прийняв, п’ятдесят перший.