Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

— Ти мені… вічно очі засипав піском. Пам’ятаєш?

Він щосили намагався викликати такий спогад, але перед очима в нього була тільки мокра, лискуча від вологи бруківка. Чи ж було?.. Так… було. Карвер тоді не скаржився, він покірно промивав розчервонілі від піску очі.

— Я не хотів, — сказав навіщось Егерт.

— Хотів, — заперечив Карвер тихо.

Вони довго мовчали, і туман не бажав розходитися, і звідусіль тягло димом, гнилизною і скорою смертю.

— Каваррен… — прошепотів Карвер ледве чутно.

— З ним нічого не станеться, — відгукнувся Егерт.

Тоді, запитливо дивлячись на нього, Карвер спробував підвестися на лікті.

— Ти… впевнений?

Перед очами Солля поблискувала річкова гладь, спалахували й гасли сонячні іскри на воді, і, здригаючись, віддзеркалювалися зелені крони, каварренські дахи, вежі, флюгери…

Він знав, що бреше, але посміхнувся широко й спокійно:

— Звісно, впевнений. Каваррен у безпеці.

Карвер глибоко зітхнув, опускаючись назад на бруківку, очі його наполовину закрилися.

— Слава… небу…

Більше ніхто не чув від нього ні слова.

Туман розвіявся, і площа під Соллевим поглядом скидалася на поле бою. Тут вистачило б їжі для тисяч ворон, однак жодного птаха в місті не було, ніхто не тривожив мертвих, наче скоряючись забороні.

Утім, ні. Егерт роззирнувся, від трупа до трупа перебігав, зігнувшись, парубійко років вісімнадцяти, невисокий, щуплий, з полотняним мішком через плече. У такі мішки злиденні збирають милостиню. Егерт здогадався, що збирав у свою сумку парубійко. Схилившись над трупом, він спритно вивуджував у мертвого гаманець, чи табакерку, чи випадкову прикрасу, з каблучками була морока — вони не бажали зісковзувати з розпухлих пальців. Парубійко сопів, боязко поглядаючи на Егерта, однак продовжував свою справу, водив по мертвих руках заздалегідь захопленим шматочком мила.

Солль хотів крикнути, але страх виявився сильнішим за лють і відразу. Попльовуючи на мило, мародер обійшов Егерта по широкій дузі й присів від різкого, пронизливого свисту.

Егерт, заціпенівши, дивився, як хлопець кинувся бігти, як на краю площі його наздогнали дві плечисті фігури, одна нібито у біло-червоному вбранні стражника, друга у чомусь чорному, неохайно обвислому. Парубійко скрикнув, метнувся, як заєць, забився в чужих руках, стяг із себе мішок, наче відкуповуючись… Егерт не хотів дивитися і дивився, як людина в одязі стражника лупить хлопця по голові його ж мішком, а потім почулося надривне:

— Hi-і! Я не… Воно ж нікому не потрібне! Воно ж не потрібне нікому! Мертвякам не треба… О-ой!