Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

— Молити треба, — пошепки сказав хтось. — Молити… Примару Лаш…

Сива людина у фартуху з подвоєною несамовитістю кинулася на замуровані двері.

— Відкрий… A-а… Мерзотники… Трунарі… Відкрий… Не сховаєтеся… Відкрий…

Егерт повернувся й побрів геть.

Лиса не знайти, він пропав, згинув десь у чумному казані, нікому не допомогти, нічого не виправити, Егерт теж умре. Від самої цієї думки в душі його шаленів тваринний страх, але серцем і розумом він ясно розумів, що головною справою відпущеного йому куцого життя є Торія. Останні дні її не повинні бути затьмарені жахом і тугою, він, Егерт, не дозволить собі розкіш умерти першим, тільки переконавшись, що Торії більше нічого не загрожує, він зможе заплющити очі.

Углядівши попереду на бруківці скорчене тіло, Егерт хотів обійти його якнайдалі, але людина ворухнулася, і Солль почув слабке дряпання заліза об камінь. Під боком у того чоловіка примостилася шпага, Егерт розгледів краплі вологи на дорогих піхвах, на важкому ефесі з вензелем, на розшитому самоцвітами перев’язі. Потім він перевів погляд на обличчя нещасного.

Карвер мовчав, груди його ходили ходором, хапаючи сире повітря, губи запеклися, а повіки розпухли. Одна рука в тонкій рукавичці чіплялася за камені бруківки, друга — стискала руків’я шпаги, наче зброя могла захистити свого хазяїна й перед обличчям Мору. Не відриваючись, Карвер дивився Егерту в очі.

Притишене туманом, звіддалік донеслося заливисте кінське іржання.

Карвер судомно зітхнув. Губи його сіпнулися, і Егерт почув тихе, як шерех падаючого піску:

— Соллю…

Егерт мовчав, бо нічого було говорити.

— Соллю… Каваррен… Що тепер з Каварреном?

У голосі Карвера ковзнула така тонка, така благальна нотка, що Егерту на мить пригадався той нерішучий тонкогубий хлопчик, яким був дванадцять років тому приятель його дитинства.

— Каваррена… Це… Ця смерть… Не досягне?

— Звісно, ні, — сказав Егерт впевнено. — Надто далеко… І потім є ж карантинні застави, патрулі…

Карвер видихнув, здається, з полегшенням. Закинув голову, прикрив очі, прошепотів з напівпосмішкою.

— Пісок… Ями, сліди… Холодна… вода. Сміялися…

Егерт мовчав, вирішивши, що той марить. Карвер не відривав від нього дивного, з-під важких повік, неуважного погляду.

— Пісок… Кава… Пам’ятаєш?

Солль побачив на секунду залитий сонцем берег, жовтий з білим, як вкрита глазур’ю бісквітна булка, зелені острівці трави, компанію хлопчаків, які здіймають до неба фонтани бризок…