Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

«Ні!! — заволала душа Егерта Солля. — Ні…»

Сорочка втратила вже всі ґудзики; як мати улюблене дитя, Егерт вхопив кругляк на руки, кинувся до колодязя, одним стрибком злетів на край…

Йому не вистачило часточки секунди, бо, побачивши темну воду внизу, страх смерті підкорив його волю, наче дитина ламає сірник, і дав отямитися тільки на землі, де Солль трясся, скорчившись, як новонароджене щуреня…

Він плакав і гриз пальці, благав про допомогу небо, однак те залишалося темним, як завжди вночі. Егерт хотів умерти й намагався зупинити своє серце зусиллям волі, але воно не слухалося й стугоніло, як і раніше, хоча й рвучко та болісно…

Потім він відчув на собі погляд.

Ніколи ще Егерт так гостро, так явно не відчував шкірою чужих поглядів. Солль згорбився, не наважуючись ворухнутися, але погляд, усупереч надії, не зникав. Він лежав на плечах, як важкі долоні. Егерт зціпив зуби й повільно підвів голову.

За п’ять кроків від нього стояв, залитий світлом ліхтаря, сивий незнайомець. Обличчя його, літнє, безбороде, вкрите візерунком зморщок, здавалося непроникним, як маска. Людина стояла нерухомо й розглядала Солля з незрозумілим виразом спокійних, трохи прищулених очей.

Егерт перевів подих — йому чомусь відразу стало зрозуміло, що незнайомець не образить його й не вдарить, але водночас на денці душі зашкрябало зовсім інше, не схоже на звичайний страх занепокоєння. Йому захотілося, аби свідок його ганьби й розпачу швидше зник у темряві. Даючи зрозуміти, що присутність чужака небажана, Солль відвернувся.

Минула ще хвилина. Пильний погляд ні на секунду не полишав Егерта в спокої.

Солль зазнавав мук, наче на розпеченій сковороді; нарешті, терпіння його всохло, і він наважився заговорити:

— Я…

І замовк, не знаходячи слів. Невідомий продовжував дивитися і навіть не збирався допомогти йому!

— Ви… — знову почав Егерт, і цієї миті його осяяла проста й світла думка. — Ви… — промовив він упевненіше, — не могли б ви… допомогти мені?

Невідомий кліпнув. Перепитав чемно:

— Допомогти?

Важко піднявшись, Солль підійшов до колодязя й знову взяв у руки свій кругляк.

— Підштовхнути… Тільки трішки підштовхнути. Туди. У воду.

Нічний перехожий не відповів, і Егерт спішно додав: — Це… Трапляється, чи не так? Мені дуже потрібно… Дуже-дуже, допоможіть мені, будь ласка.

Перехожий перевів уважний погляд із кругляка на Егертове обличчя, потім на колодязь і знову на Солля.

— Дуже потрібно, — сказав Егерт благально. — Необхідно… Я повинен… Але сам не можу. Будь ласка…