Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Він підійшов близько, так близько, що Егерт відсахнувся. Декан досадливо скривився.

— Не бійтеся…

Тверді пальці обережно взяли Егерта за підборіддя й повернули його голову так, що щока зі шрамом опинилася поверненою до світла. Кілька довгих секунд тривало мовчання; нарешті декан випустив підборіддя Солля, заклопотано зітхнув і, повернувшись до колодязя, знову всівся на кладку.

Егерт стояв ні живий ні мертвий. Його співрозмовник потер скроню й сказав, дивлячись убік:

— На вас лежить закляття, Соллю. Важке, страшне закляття. Шрам — лише його печатка, мітка, символ… Тільки одна людина могла залишити про себе таку пам’ять, але, наскільки мені відомо, він дуже рідко вдається до втручання в чужі справи… Ви чимось сильно досадили йому, Егерте.

— Кому? — прошепотів Солль, не розуміючи поки й половини зі сказаного деканом. Той знову зітхнув — втомлено, терпляче.

— Ви добре пам’ятаєте людину, яка вас поранила?

Егерт постояв, дивлячись у землю; потім, здригнувшись, підвів голову.

— Закляття?

Декан ворухнув кутиком рота.

— Ви хіба не здогадувалися?

Солль пригадав старого пустельника й сільську чаклунку, її жах, коли розгледіла ближче Егертів шрам.

— Так… — прошепотів він, знову опустивши очі.

Ліхтар заблимав від подуву вітру.

— Так… — повторив Егерт. — Він був… Старий… здається. Він фехтував, як… Тепер зрозуміло. Він… чаклун? Тобто… Він теж маг?

— Чим ви йому досадили, Соллю? — звівши брови, знову запитав декан.

Егерт беззвучно ворушив губами — перед його очима мелькала й мелькала та остання дуель, двобій із сивим постояльцем «Шляхетного меча».

— Ні… — сказав він нарешті. — Я… Ніяк… Я не хотів двобою, він сам…

Декан подався вперед.

— Зрозумійте, Соллю, ця людина не переймається дрібницями… Було щось, гідне, на його думку, тяжкого покарання. Тепер я запитую — що?