Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Довгоногий Солль бігав, звісно, швидше за найнахабнішого хлопчиська в місті, але вулиця увесь час звивалася, обривалася тупиками, кишіла підворіттями. Переслідувачі кидалися Соллю напереріз, виринаючи з тільки їм відомих ходів, кидались каменями й грудками, безупинно горланили, верещали й улюлюкали. Якоїсь миті Егерту здалося, що все це відбувається не з ним, що він переглядає крізь товсте мутне скло чужий, огидний сон, але камінь боляче вдарив у коліно, і на зміну цій відстороненості раптом нахлинуло інше, гірке, всеперемагаюче відчуття — так і треба, це тепер його життя, його доля, його сутність…

Потім він відірвався від погоні.

Були якісь нетрі; була зморщена, беззуба стара з величезною табакеркою біля самого носа, яка вказувала кривим пальцем кудись у лабіринт брудних вуличок; була тупа, байдужа втома, страх, що теж притупився, і миттєва радість, коли побачив площу й міські ворота…

Ворота закривалися.

Стулки повільно повзли назустріч одна одній, і ось уже видно, що знизу на них налягають стражники, червоні від напруження, по троє на кожну стулку. У прорізі, що стрімко зменшувався, виднівся шмат неба й клапоть дороги.

«Що ж це», — подумав Егерт. З останніх сил він побіг через площу, а проріз усе звужувався, і ось стулки з гуркотом зімкнулися, задзвенів ланцюг, натягаючись у сталевих кільцях, і урочисто, наче прапор, на ланцюзі піднявся величезний чорний замок.

Солль стояв перед пишнотою сталевих воріт, прикрашених кованими фігурами драконів і змій. Спрямовані на нього карбовані морди дивилися похмуро й байдуже. Тільки зараз Егерт зрозумів, що спадають сутінки, наближається ніч і ворота за звичаєм будуть закриті до ранку.

— Агов, хлопче! — строгий окрик змусив його звично зіщулитися. — Чого треба?

— Мені… вийти, — промурмотів він із зусиллям.

— Чого?

— Пройти… вийти… з міста…

Стражник — спітнілий, товстощокий, але не злий на вигляду чоловік — посміхнувся:

— Вранці, друзяко… Припізнився ти, трапляється… Хоча якщо розібратися, що за задоволення тобі на ніч вирушати? Лихої години… Так що, любчику, сонечка дочекайся — на світанку й відкриємо…

Не кажучи більше ні слова, Егерт відійшов. Йому стало байдуже.

Уранці ворота заклинить, чи сонце не зійде, чи ще щось… Якщо невідома й ворожа сила, що грається з ним увесь день від тієї фатальної зустрічі з Торією, якщо ця сила не хоче випускати Солля з міста — він не вийде з власної волі, тут і умре жалюгідною смертю, смертю боягуза…

Площа перед воротами спорожніла. Егерту захотілося лягти — миттю, байдуже де, тільки лягти, заплющити очі й ні про що не думати.

Ледве переставляючи ноги, він побрів геть від воріт.

Із широкої бічної вулиці назустріч йому вилетіла гучна кавалькада — п’ятеро чи шестеро молодих вершників на вгодованих конях. Призвичаєним оком Егерт бездумно, механічно визначив породу кожного коня й відзначив прекрасну посадку вершників. Він просто стояв і чекав, коли вони проїдуть, але тут один із юнаків на високому вороному жеребці відділився від компанії й повернув просто на Егерта.

Це тривало секунду, яка здалася цілою вічністю. Солль втратив здатність рухатися.

Ноги його по коліно вросли в бруківку площі, заніміли, пустили корінь — так почувається дерево, дивлячись на дроворуба, що йде до нього. Кінь нісся легко, красиво, наче по повітрю, але земля гулко дрижала, усе сильніше й сильніше трусилася від убивчих ударів копит. Солль бачив чорну морду жеребця з божевільними очима, нижню губу з цівочкою слини, груди, широкі, як небо, важкі, як молот, здатні розчавити одним дотиком.