Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Егерт скинув голов.

— Але це ж… Він вчинив так зі мною… Він зробив зі мною… І не розмовлятиме?! — Солля били дрижаки, він не тямився від люті. — Через студента… Так, я вбив! Але була дуель… І з Мандрівцем теж була дуель — нехай убив би мене! Я стояв перед ним беззахисний… Смерть за смерть… Але те, що він зробив, — це гірше за смерть, і тепер я… заздрю студентові! Він умер зі зброєю в руках, поважаючи себе… І його… кохали…

Солль осікся. Йому здалося, що по обличчю декана пробігла миттєва тінь. На денці примружених очей запалали холодні вогники, і під цим поглядом короткий Егертів запал згас так само несподівано, як і спалахнув.

— Я мушу знайти… Мандрівця, — сказав Солль глухо. — Я вирушу… Або знайду його, або… Чи, може, загину в дорозі…

Останні слова були сповнені надії, але декан з усмішкою похитав головою.

— Усе може трапитися, сказала рибка сковорідці…

Потім він повернувся й рушив геть, Егерт безпомічно дивився йому в спину.

Вітаючи новий день, біля воріт тонко заспівала сурма. Місто розчахнуло свою ковану сталлю пащу, щоб на бруковані вулиці осів пил доріг, аби кожен пічкур міг вирушити в мандри…

Декан зупинився, кинув косий погляд через плече, потер скроню, ніби добирав слова. Посміхнувся з власного значення. Егерт дивився на нього широко розплющеними очима.

Маг неквапливо повернувся.

— А Мандрівця шукати не потрібно. — Він кашлянув і ніби засумнівався, потім вимовив повільно, наче зважуючи кожне слово: — Щороку, напередодні Дня Великорадіння, він сам являється до міста.

Егерт заціпенів. Облизав сухі губи, запитав пошепки:

— І я… зустрінуся з ним?

— Необов’язково, — посміхнувся декан. — Але… можливо.

Егерт чув, як скажено стугонить його власне серце.

— День Вели… Великорадіння… Коли?

— Восени.

Солль відчув, як серце гупнуло ще раз і завмерло.

— Так довго… — прошепотів він, мало не плачучи. — Так довго…

Декан у задумі знову потер скроню, потім ворухнув кутиком рота й, ніби прийнявши рішення, взяв Егерта за лікоть.