Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Думаю, що не зможу вам допомогти, — заперечив незнайомець повільно. Надія, що забриніла було в Егертовой душі, вмить згасла.

— Тоді… — сказав він тихо. — Тоді підіть, будь ласка. Мені доведеться… спробувати ще.

Незнайомець похитав головою.

— Не думаю. Не думаю, що у вас щось вийде, Егерте. Солль упустив каменюку, важко ковтнув липку слину й майже з жахом втупився у незнайомця.

— Адже ви Егерт Солль, я не помиляюсь? — поцікавився перехожий без жодних емоцій.

Егерт міг би заприсягтися, що ніколи раніше не зустрічав цієї людини. Наче прочитавши його думки, незнайомець коротко посміхнувся.

— Моє ім’я — Луаян. Декан Луаян з університету.

Солль мовчав, перед його очима в одна мить промайнули й величний будинок на площі, і дівчина у високому вікні. Декан тим часом неквапливо наблизився до колодязя й невимушено, як юнак, влаштувався на його краю.

— Що ж, поговоримо, Егерте…

— Звідки ви мене знаєте? — вичавив Солль. При світлі ліхтаря блиснули білі деканові зуби — він посміхнувся й похитав головою, ніби дивувався наївності цього питання. І тоді, здригнувшись від раптового здогаду, Егерт запитав неслухняними устами:

— Ви… чаклун?!

— Я — маг, — виправив його декан. — Маг і викладач… А ви, Соллю, хто?

Егерт, не кліпаючи, дивився в спокійне, непроникне обличчя. Він прийшов до міста заради зустрічі в магом, він сподівався на цю зустріч і боявся її, але поява Торії у високому вікні заплутала все й змінила. Він відмовився від надії й забув про неї. І ось тепер, втративши мову, стоїть перед сивою людиною в темному, дивного покрою одязі, перед добровільним чи мимовільним свідком своїх жалюгідних намагань вкоротити собі віку, і язик прилип до піднебіння, і де шукати відповіді на безжалісне деканове запитання?

Маг зітхнув.

— Що ж, Егерте? Ким ви були, я приблизно знаю. А тепер?

— Тепер… — Солль не почув себе й почав знову: — Тепер… я хочу вмерти.

Декан посміхнувся, Егерту здалося, що презирливо.

— Нічого не вдасться, Соллю. Людина, яка помітила вас цим шрамом, не залишає лазівок.

Рука Егерта, здригнувшись, торкнулася рубця на щоці. Декан легко підвівся — на зріст він ненабагато поступався високому Егерту:

— Ви знаєте, що це за шрам, Соллю?