Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

У Торії сироти забігали по шкірі — ця книга існує тільки в одному примірнику. Багато століть тому великий маг присвятив їй ціле життя. Тепер вона, Торія, візьме книгу в руки й віднесе батькові. Той напише новий розділ своєї праці, а через багато століть хтось так само, з трепетом, візьме з полиці батькову книгу й довідається, чому присвячене було життя декана Луаяна…

Обережно спустившись, Торія поставила останній хрестик у своєму списку — історія віщувань поселилася на столик-візок.

Отже, на сьогодні роботу закінчено. У вікно ввірвався свіжий вітер, потривоживши книжковий пил і змусивши тричі чхнути кота-хоронителя. Торія неуважно поправила пасмо, що раптом упало на чоло, й виглянула на площу.

Її засліпило яскраве сонячне світло й оглушив багатоголосий гомін — площа вертілася, як оздоблена стрічками карусель. Щось вигукували обвішані лотками торговці, погойдувалися строкаті парасольки дам на прогулянці, проходжувався патруль — офіцер у червоному з білими смужками мундирі нарочито суворо супив вистрижені за традицією брови, але раз по раз, не втримавшись, оглядався на якусь надто вродливу квіткарку. Вуличні хлопчаки шастали в усіх під ногами, а над юрбою велично, наче вітрильники, пропливали на плечах у лакеїв пишні паланкіни.

Будинок суду, присадкуватий і негарний, видавався в жовтавому промінні старою добродушною жабою, яка вибралася на світло й гріла на сонечку зморшкуваті боки. Торія звично ковзнула поглядом по круглій тумбі перед залізними дверима суду. На дверях було викарбувано два грізних слова: «Бійся правосуддя!», а на тумбі стриміла невелика шибениця з ганчірковою лялькою в петлі.

Поряд із будинком суду височіла вежа з заґратованими вікнами, біля входу дрімали стражники. Трохи віддалік статечно розмовляли троє в сірих плащах з каптурами — служителі священної примари Лаш. Небо висіло над площею, наче величезне блакитне вітрило.

Торія блаженно зітхнула, сонце, наче теплі долоньки, зігрівало її обличчя. Кіт скочив на підвіконня і сів поряд. Торія запустила руку йому в зашийок, та раптом надміру гостро відчула свою спорідненість і з цією площею, і з цим містом, і з книгами, з котом, з університетом… І тоді вона щасливо посміхнулася, чи не вперше за чорний рік, що минув.

А юрба галасувала, вирувала, як строкате вариво в казані. Погляд Торії безтурботно ковзав по капелюхах і парасольках, мундирах, букетах, лотках з пирогами, по замурзаних і напомаджених обличчях, мереживу, латках, шпорах, коли в цій напруженій круговерті увагу її привернула одна надзвичайно дивна людина.

Торія примружилася, чоловік раз по раз ховався від її очей серед загальної метушні, але це не зашкодило їй уже звіддалік помітити якусь дивизну в його поведінці. Здавалося, він рухається не поміж людського моря, а перебирається з купини на купину на хисткій трясовині.

Здивована Торія придивилася ще уважніше. Людина рухалася за складним, заздалегідь визначеним маршрутом. Ось, діставшись до ліхтарного стовпа, вона вхопилася за нього руками й певний час стояла, опустивши голову, наче відпочиваючи. Потім, визначивши, очевидно, наступну точку свого нелегкого шляху, повільно, ніби через силу, рушила далі.

Здавалося, все, що відбувалося навколо, зовсім не цікавило його. Зважаючи на все, він не був колишнім городянином, радше навпаки — добряче підтоптаний на сільських дорогах бурлака. Сам вигляд червоно-білого патруля зі шпагами й шпорами змусив його сахнутися так, що він мало не перекинув на землю продавця печених яблук. Залунали зойки та лайка, дивний бурлака знову відсахнувся — у протилежний бік.

Яким би складним і звивистим не виявився шлях цієї людини, та, схоже, метою її був університет. Повільно, але неухильно, незнайомець підходив усе ближче й ближче, і Торія зуміла, нарешті, розгледіти його обличчя.

Важко, боляче тьохнуло серце, призупинилося було і знову забилося глухо, наче замотаний у ганчірку молот по дерев’яному ковадлу. Торія ще не встигла зрозуміти, у чому річ, а серед теплої днини потягло раптом тягучим, вогким холодом.

Обличчя дивної людини було їй знайоме — принаймні так здалося в першу секунду. Уже наступної миті, звично закусивши рубець на нижній губі, вона подумки сказала собі: не він.

Не він, у ТОГО не було ніякого шраму на щоці, а головне — в очах ТОГО ніколи не бриніла така туга й зацькованість. Не він. ЦЕЙ брудний, недоглянутий, виснажений, тоді як ТОЙ лиснів розкошами й статком, просто репався від усвідомлення власної краси й чарівності, й таки вродливий — Торія з відразою скривила губи — так, вродливий, у той час як ЦЕЙ…

Бурлака вже підійшов близенько, весняний вітер куйовдив його закудлане світле волосся. Нерішуче, напружено стояв він перед будинком університету, наче не наважуючись наблизитися до дверей.

Не він, сказала собі Торія. Не він, повторила люто, але серце гупало так само прискорено й глухо. Змарніле, хворобливе обличчя з жахливим шрамом на всю щоку, непевність у кожному русі, брудне лахміття…

Торія подалася вперед, дивлячись на незнайомця — пильно, ніби прагнула самим тільки поглядом його розітнути. І незнайомець відчув цей погляд. Він здригнувся й підвів голову.

Під вікном стояв Егерт Солль — у Торії вмить не залишилося жодних сумнівів. Пальці її самі собою вп’ялися у підвіконня, гостра скалка втрапила під ніготь, та дівчина не відчула болю. Чоловік унизу мертвотно сполотнів під шаром пилу й засмаги.

Здавалося, нічого жахливішого не могло постати перед його очима — вигляд молодої дівчини у високому вікні змусив хлопця затремтіти так, наче просто перед ним розверзлось провалля й відтіля, стікаючи жовчю, висунула рило праматір усіх потвор. Він завмер на кілька секунд, ніби прикипів до місця, а тоді раптом розвернувся й кинувся геть. У юрбі закричали розтривожені квіткарки. Мить — і його вже не було на площі, а все навкруги так само святково вертілася каруселлю…