Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Вони говорили про мене, зрозумів раптом Егерт, сам не знаючи, звідки виникла така впевненість.

— Я прийшов запитати, — сказав він глухо, — про скасовані закляття… Про закляття, які були зняті. Чи залежить… Чи залежить можливість звільнення… Від того, наскільки винна людина?

Торія повільно перевела погляд на батька, але не рушила з місця й не сказала ні слова. Переглянувшись із дочкою, декан насупився.

— Не зрозумів?

Торія — а в неї усе сильніше нила ліва скроня, й Егерту хотілося прикласти долоню до власної голови — безбарвно й рівно сказала в темряву:

— Імовірно, пан Солль хоче з’ясувати, чи має він, як безвинно покараний, якісь переваги…

Серце Егерта зацьковано стиснулося. Ледве рухаючи губами, він прошепотів, і теж у простір:

— Ні… Я…

Слів не було, Торія сиділа нерухомо, наче статуя, жодною рисою не видаючи ниючого болю.

— Я зараз піду, — тихо сказав Егерт, — і вам полегшає. Я тільки… Пробачте.

Він повернувся й пішов до дверей. Торія за його спиною уривчасто зітхнула — і тоді її вхопив спазм, та такий, що Егерт захитався.

Певно, декан теж відчув лихе, швидко глянувши на дочку, він перевів на Егерта підозрілий погляд.

— Що з вами, Соллю?

Егерт притисся плечем до одвірка:

— Не із мною… Хіба ви… Не бачите… Їй зле. Ви ж повинні це відчувати… Як ви можете допустити, щоб вона… — Він перевів подих.

Батько й донька безвідривно дивилися на нього, кліщі спазму потроху розтиснулися, і Егерт відчув, як Торію накриває хвиля полегшення.

— Треба… Холодну пов’язку на голову, — сказав він пошепки. — Я вже йду… І я знаю, що я винен. Знаю, що я вбивця… Те, що зі мною зробили, — розплата. Може… — він здригнувся, — може, Мандрівець не змилосердиться й не зніме шраму… Що ж. Вам легше?

Навіть у напівтемряві було видно, як побільшали й стемніли її очі.

— Соллю? — швидко запитав декан.

Торія, нарешті, зробила те, що давно хотілося зробити Егерту, — притулила долоню до скроні.