Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Скажете — я піду з університету… — сказав Солль ледь чутно. — Я тут… зайвий, а їй боляче мене бачити… Я ж розумію.

Він переступив поріг, вийшов у коридор і тільки тепер помітив, що судомно стиснуті в кулаках свічі заливають воском його одяг, і чоботи, і обпалені долоні.

— Соллю! — промовили у нього за спиною.

Він не хотів обертатися, але декан ухопив його за плечі й розвернув, вдивляючись у виснажене Егертове обличчя. У погляді його був такий натиск, що Соллю стало страшно.

— Облиш його, — тихо попросила Торія. Вона теж стояла в прорізі, і на душі в неї було трохи легше — може, тому, що й головний біль притупився.

Піймавши Солля за лікоть, декан повернув його в бібліотеку, насильно посадив на скрипучий стілець і тільки тоді обернувся до Торії:

— Чому б тобі відразу не прийняти мікстуру?

— Я думала, обійдеться, — відповіла вона убік.

— А тепер?

— Тепер легше…

Декан запитально глянув на Егерта.

— Так, Соллю? Легше? Правда?

— Правда, — ледь чутно відповів той. Свічі його згасли. Насилу розтиснувши пальці, він упустив недогарки на підлогу. Навколо лампи над столом з м’яким шерехом вертілися оксамитові нічні метелики, а з темного вікна, що виходило на площу, долинало далеке перегукування сторожі.

— Давно це у вас? — недбало, ніби між іншим, поцікавився декан.

— Це… не постійно, — пояснив Солль, дивлячись на метеликів. — Це було… одного разу, і сьогодні — вдруге… Я над цим не владний… А можна я піду?

— Торіє, — поцікавився декан, зітхнувши, — у тебе немає питань до пана Солля?

Вона мовчала. Обертаючись до дверей, Егерт піймав на собі сповнений здивування погляд.

Літнє місто захлиналося від гарячого пилу, і рознощики лимонаду за один тільки довгий день устигали заробити більше, ніж заробляли зазвичай за цілий тиждень. Перехожі страждали від жари, і навіть Вежа Лаш видавала ритуальний звук рідше, ніж завжди. Лоточники пристосовували над головою солом’яні парасолі з довгою шовковою бахромою, і здавалося, що площею прямують величезні кольорові медузи. У велйчезному будинку університету кружляв ніким не потривожений пил, поблискував у сонячному промінні, безперешкодно вкривав кафедру, і лави, і підвіконня, і статуї вчених, і мозаїчні підлоги. Життя жевріло в прибудовах для службовців, у кабінеті декана — він напружено працював над життєписом великих магів — і в кімнаті його доньки, та ще у флігелі — там самотньо жив вільний слухач Солль.

Бабуся, яка на деякий час відмовилася від прибирання, приносила тепер обіди. Торія взяла на себе обов’язок годувати батька сніданком і вечерею. Прекрасно знаючи, що, захоплений роботою, декан може за цілий день не проковтнути й крихти, вона сама щодня ходила в місто за покупками, сама приносила до кабінету їжу й ретельно стежила за тим, щоб з’їдалося все до останнього шматочка.

Егерт майже не виходив з кімнати. Сидячи біля вікна, він не раз бачив, як Торія з кошиком у руках перетинає університетське подвір’я. Після грозових злив, на зміну яким знову прийшла спека, на доріжці у дворі довго не висихала широка калюжа. Одного разу на шляху Торії, яка поверталась з базару, опинився горобець, що купався.