Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— До речі… Дозвольте попросити вас про повну конфіденційність. Лаш — це таємниця, таїнство… Домовилися? Прощавайте.

Егерт кивнув і довго дивився вслід людині у просторому сірому плащі.

Лис усе ще гостював у рідні, а тому нікому було запитати Солля, чому це він такий понурий. Егерт переборов бажання сходити за порадою до декана Луаяна, і тривожна ніч, і довгий нескінченний день були сповнені вагань.

Знайомі студенти, які зустріли Солля на виході, побажали йому хорошої вечірки й продуктивного побачення, Егерт відповів невладу.

Дорогою до місця зустрічі він устиг по черзі переконати себе спочатку в тому, що візит у Вежу Лаш — цілком звична й навіть повсякденна для городянина річ, потім — що цей немислимий випадок обіцяє благотворну зміну його долі, і нарешті — що відвідини Вежі взагалі не відбудуться, бо Фагірри не виявиться на домовленому місці.

Фагірра, однак, чекав. Солль здригнувся, коли звідкись із тіні виступила безмовна фігура в каптурі, що закривав обличчя.

Егерт погано запам’ятав шлях звивистими переходами, перед його очима ковзав по бруківці поділ сірого вбрання, а в душі боролися два однаково сильних почуття — страх іти у Вежу й страх відмовитися. Усупереч очікуванням, Фагірра не повів його через головні ворота, з провулка гулькнули у підворіття, та таке темне, що Егерт не зміг розгледіти людину, яка явились із мороку зі зв’язкою гримучих ключів і зав'язала Соллю очі.

Розгублений, сліпий, знемагаючий від звичного, як застарілий зубний біль, страху, Солль, нарешті, отримав наказ зупинитися, з очей його зірвали пов’язку. Він опинився перед стіною важкого чорного оксамиту, що сходив слабкими, гіркуватими, незнайомими йому пахощами.

— Вам дано дозвіл бути присутнім, — прошелестів під вухом Фагірра, і каптур його твердою складкою доторкнувся до Соллевої щоки. — Бути присутнім і мовчати, не сходити з місця, не повертати голови…

Егерт проковтнув липку вологу, що заповнила рот. Фагірра явно чекав від нього відповіді, і Солль через силу кивнув.

До гіркого запаху оксамиту додався інший, ніжний, солодкуватий, що нагадував пахощі сандалових паличок. Дивлячись на чорну стіну перед собою, Егерт із незвичайною гостротою чув безліч звуків, далеких і близьких, притишених, шелестких — наче полчища бабок пурхали усередині величезної скляної банки, зачіпаючи крильми прозорі стінки.

Сповнена шерехів безмовність раптом перетворилася на глуху, ватяну тишу. Егерт устиг повільно порахувати до п’яти, коли чорна оксамитова стіна здригнулася, і довгий, протяжний, ні на що не схожий звук змусив його миттєво вкритися потом — це був тужливий крик древньої потвори. Той далекий відзвук, що чули люди на площі і який так довго тривожив уяву Солля, був у порівнянні з ним лише слабкою тінню.

Оксамит заколихався і раптом важко опав, перетворившись відразу з глухої стіни на чорну рівнину, бо перед очима здивованого Солля постала нечуваних розмірів зала.

Неможливо пояснити, як усередині Вежі могло вгніздитися настільки грандіозне приміщення. Спершу Солль розгубився, але, придивившись, розгледів ряд високих люстр, що оточували залу. Багаторазово віддзеркалений у їхній світлій глибині, на оксамитовий, поцяткований глибокими складками простір урочисто вийшов довговолосий карлик у сліпучому вогненно-червоному вбранні. Обіруч підносячи до рота широку трубку, він з деяким зусиллям видав з неї той самий приголомшливий протяжний звук, з розтруба, зведеного вгору, клубами повалив щільний синій дим.

Зашелестіла тканина спадаючих каптурів, вогненно-червона пляма карликового вбрання зникла серед безлічі сірих плащів, і в обидва вуха Солля вдарив лункий шепіт: «Лаш… аш… ашша…» Далеко тонко зазвучала пронизлива пісня, що змушувала заціпеніти, і знову довгий звук широкої труби, а над схиленими сірими каптурами — примарні фігури, виліплені з клубів диму.

Солль затремтів, дим мав незвично сильний, приємний і водночас болісний запах. «Лашш… аша… шаш…» — звук то наближався, то віддалявся, і Егерту привиділися набігаючі хвилі на березі сірого, вкритого каптурами моря.

Сховані під плащами фігури рухалися то плавно й розмірено, то раптом одночасно здригались, як від раптового здогаду. Поступово простір посеред залу спорожнів, і на чорному оксамиті підлоги опинився розпластаний старець. Сива грива його розметалася, і маленьке зморщене обличчя здавалося обрамленим білими, як місяць, променями. Сірі плащі зійшлися знову, і Солль побачив вилискуючу сивиною голову, що піднялася, як клаптик піни, над сірим морем каптурів…

Обряд, заворожуючий і незрозумілий, гарний і трохи одноманітний, тривав хвилину чи цілу годину — Солль втратив відчуття часу. Коли, нарешті, в його обличчя вдарив струмінь свіжого вечірнього повітря і він зрозумів, що стоїть біля заґратованого вікна, вчепившись у товсте пруття, а внизу перед ним лежить знайома, але вперше побачена з такого погляду площа, тоді всюдисущий Фагірра, поклавши долоню на Соллеве плече, прошепотів йому в самісіньке вухо:

— Я знаю з десяток найбагатших і найзнатніших людей цього міста, які втратили б правицю за щастя бути присутнім у Вежі під час обряду…

Обернувшись до площі, Фагірра підставив обличчя вітру. Широкі рукави плаща зісковзнули, оголюючи зап’ястя, і Егерт машинально затримав погляд на зеленуватому татуюванні — професійній мітці привілейованого цеху, цеху вчителів фехтування.