Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

— Ша-ша-ша… — у руках молодчика невідомим чином опинився широкий іржавий ніж. — Тихо, ша-ша-ша…

Та Егерт і не міг кричати — горло його пересохло, а в груди, перехоплені спазмом, не потрапляло повітря. Молодчик спритно накинув йому на шию мотузку, водночас заламуючи назад руки, — навіть дитині зрозуміло, що в місті пограбованого краще задушити, щоб при нагоді не впізнав. Солль запручався, але дуже слабко, паралізований страхом.

Мотузка на шиї сіпнулася, збоку залунали тупіт ніг і різке: «Стояти!» Голову Солля пригнули до землі, потім він раптово відчув волю, рвонувся, випрямився. Жебрак, за яким тягся зотлілий плащ, і його спільник бігцем віддалялися вулицею, і тупіт кутих каблуків рвався між понурих стін. Ось вони зникли за рогом, і тупанина зазвучала глухіше, аж поки, нарешті, не стихла зовсім.

За два кроки на бруківці валялися мотузка й нещасний Егертів гаманець. Солль стояв, не в змозі ступити й кроку. Чиясь рука підняла гаманець з каміння й простягнула власникові.

— Це ваш, чи не так?

Перед Соллем стояв невисокий, досить молодий чоловік у сірому плащі з каптуром. Егерт мимоволі здригнувся, впізнавши вбрання братства Лаш. Ледь посміхнувшись, служитель священної примари відкинув із чола каптур.

Тепер, коли обличчя незнайомця повністю відкрилося, у вигляді його не залишилося нічого лиховірного або жахаючого. Це був простий перехожий, і його очі, сіро-блакитні, як і в Егерта, дивилися співчутливо.

— Це дуже небезпечно… З повним гаманцем не можна забредати в безлюдні провулки, які ж ви, молоді, необережні…

Перехожий сказав «ви, молоді», хоча сам був старший за Солля не більш ніж на кілька років.

— Вони… пішли? — запитав Егерт, наче не йняв віри власним очам.

Перехожий посміхнувся.

— Я налякав їх… Міські розбійники підступні й боягузливі, а я, як бачите, — він доторкнувся до каптура, — маю деякий авторитет…

Проживши кілька місяців у місті, Егерт чудово розумів, що сіра одіж дійсно здатна змусити втекти кількох, а то й цілу зграю розбійників. Він поспішно кивнув, не знаходячи слів подяки. З підбадьорливою посмішкою служитель Лаш знову простягнув йому гаманець, що подзвякував.

— Адже це все, що в мене є… Дякую… — помурмотів Егерт, ніби виправдуючись.

Перехожий кивнув, приймаючи подяку.

— Гроші — не найкоштовніше… Вас могли вбити.

— Спасибі, — гаряче повторив Солль, не знаючи, що робити й що говорити далі. — Ви… врятували мене, я, далебі, не знаю, як і дякувати.

Служитель Лаш розсміявся — беззвучно, заразливо.

— Не варто… Чесні люди повинні виручати один одного, інакше шахраї й негідники зживуть їх зі світу… Моє ймення — Фагірра, брат Фагірра… А ви — городянин?

Дотримуючись традицій увічливості, Егерт назвав себе. Почувши про університет, Фагірра висловив задоволення: