Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Торія кисло посміхнулася.

— Ото ж бо… — продовжував Луаян без усякого переходу. — Певний час я гаряче мріяв зустрітися з Мандрівцем, і щасливий тепер, що зустріч не відбулася. Хтозна, чи той він, ким я його вважаю…

Опустивши плечі, Торія втомлено рушила до дверей. На порозі обернулася, ніби збиралася щось сказати, але промовчала.

Луаян у задумі підвів очі. Хрущі намистинками зринули зі стелі й розкотилися по кам’яній підлозі.

Минуло кілька днів, і жодної хвилини Солля не полишали напружені, плутані роздуми. Лис ненадовго поїхав до батьків у передмістя, і Егерт, який став тепер повноправним хазяїном кімнати, то насолоджувався самотністю, то від неї ж і страждав.

Нове відчуття, що відкрилося в ньому, — болісна здатність шкірою відчувати насильство — до часу притупилося, сховалося, як жало в бджолиному череві. Егерт радів перепочинкові, хоча твердо знав, що непроста здатність не зникла назавжди й ще виявить себе.

Особливо тяжкими були години, присвячені думкам про Торію. Солль гнав їх геть, але вони поверталися, грузькі, як розмита глина, і такі ж невизначені. Стомлений боротьбою, він брав у руки книгу про закляття й сідав до вікна.

«…I заклятий був той колодязь, і прогіркнула в ньому вода, і кажуть, що в скреготі корби його відважний розчує стогони й скарги…»

«…І впало закляття на замок, і відтоді щаблі його крутих сходів ведуть у безодню, і чудовиська оселилися у вежах, а хто подивиться зі стін його — побачить навколо сморідне попелище, а хто пройде залами його — не повернеться більше до людей…»

Одного дня самотність Солля стала настільки нестерпною, що пересилила страх. Не маючи сил на зустріч з деканом і не бажаючи спілкуватися з товаришами-студентами, замучений роздумами й гнаний тугою, Егерт наважився вибратися до міста.

Він брів, втягши голову в плечі, боязко прислухаючись до своїх відчуттів. Збігала хвилина за хвилиною, місто неспішно торгувало, працювало й розважалося, але хвилі його пристрастей наздоганяли Егерта рідко й ледве вловимо. Можливо, ці далекі відгомони були плодом Соллевої фантазії, та як би там не сталося, а Егерт, злегка заспокоївшись, купив собі кремове тістечко на паличці й з’їв його з чималим задоволенням.

Механічно облизуючи давно спорожнілу паличку, Солль постояв на горбатому містку, привалившись до поруччя. Йому з дитинства подобалося дивитися на воду. Зараз, стежачи очима за повільно потопаючою ганчіркою, він пригадав міст за міськими воротами Каваррена, каламутну весняну Каву й незнайомця зі світлими прозорими очами, який, імовірно, вже тоді вирішив за Егерта всю його подальшу долю…

Намагаючись позбутися спогаду, він труснув головою і, неохоче відірвавшись від поруччя, рушив назад, до університету.

У маленькому, безлюдному цієї години провулку сидів жебрак — земля навколо застелена була полами його просторого, майже цілком зотлілого плаща, а із широкого рваного рукава нерухомо стирчала суха й чорна, як мертва гілка, протягнена долоня. Жебрак сидів не рухаючись, наче виродлива статуя, і тільки вітер смикав сиве волосся, що повністю закривало обличчя.

Незрозуміло було, від кого й коли жебрак розраховував отримати милостиню — навколо не було ні душі, а глухі стіни — без вікон, і протягнена долоня його звернена була хіба до кількох бродячих собак, що безсоромно спаровували у самому центрі вулички. Зусилля жебрака від самого початку були марні, однак він сидів так само нерухомо, наче висічений з каменю.

Соллю доводилося тисячі разів проходити повз жебраків, минати їх, не дивлячись і не затримуючись, однак старий на пустельній вуличці із протягненою у простір долонею чимось зачепив його серце: може, смиренним терпінням, а може, самою своєю приреченістю. Руки Солля самі собою потяглися до гаманця — серед усього його достатку були дві золоті монетки, з десяток срібних і з десяток мідних. Егерт вибрав мідний гріш і, долаючи боязкість, зробив крок до старого з наміром вкинути в чорну суху долоню.

Жебрак поворухнувся, у нетрях сивого волосся спалахнули два ока, і вулицею прокотилося зненацька голосне, пронизливе:

— Спа-си-си-бі…

Тієї ж секунди суха рука вхопила Солля за зап’ястя, та з такою силою, що Егерт мимоволі скрикнув.

Звідкілясь із підворіття виринув, як примара, здоровенний молодчик із червоним, діловитим обличчям м’ясника. Жебрак із незвичайною спритністю пробігся вільною рукою по Егертовому одязі, вп’явся в гаманець і зірвав його з пояса — схоже, старий був далеко не таким старим, як здавалося. Гаманець із дзенькотом перелетів до рук його компаньйона, і тільки тоді Егерт, який заціпенів від страху, у паніці спробував вирватися.