Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Хазяїн ударив, і Солля вкрило хвилею болю.

Він стояв за п’ять кроків, і незбагненним чином біль чужого хлопчиська навалилася на нього з такою силою, начебто сам він був без шкіри, оббілований, ніби туша під ножем м’ясника. До відчуття болю додалося й інше відчуття, анітрохи не ліпше, Егерт зрозумів раптом, що хазяїнові подобається лупити, він дає вихід накопиченому роздратуванню, йому однаково зараз, кого бити аби сильніше, аби відтягнутися, потішити зголоднілу душу. Егерт не встиг усвідомити, як саме відкрилося у ньому те болісне шосте відчуття, і здивуватися: його знудило просто на бруківку. Хтось поряд лайнувся, удари все ще сипалися, і Солль зрозумів, що зараз зомліє.

Він біг, не розбираючи дороги. Потім ішов, потім брів, ледве переставляючи ноги. У кожному віконці, у кожному підворітті, на кожній вуличці стояв біль — він заповнював усе навколо вщерть, наче вода в переповненому колодязі.

Це були тільки відгомони — сильні й слабкі, гострі й притуплені; хтось плакав, хтось зносив удари, а хтось їх завдавав, ще хтось мучився від бажання вдарити, та не знав кого… З одного вікна на Егерта ніби дихнуло смородом — людина, яка ховалася в темряві кімнати, прагнула ґвалтувати й хотіла цього так несамовито, що Солль, як не важко було тягти ноги, кинувся навтьоки, в іншому вікні жив розпач — безпросвітний, що тяг у петлю, Егерт застогнав і надав ходи. У трактирі билися — у Егерта мороз пробіг поза шкірою від чужого азарту, темного, сліпого азарту важких кулаків.

Місто нависало над Соллем, як смердюча скиба новочеркаського сиру, поцяткованого дірами вікон і підворіть. Зусібіч хвилями накочувалось насильство — Егерт відчував його шкірою, іноді йому здавалося, що він бачить його клоччясті згустки, що тремтіли, наче холодець. Насильство перепліталося з болем, біль вимагав насильства, часом у Егертововій голові паморочилось, і отруєна свідомість відмовлялася служити.

До університету Солля вивела інтуїція чи диво. Біля входу його окликнув і, не отримавши відповіді, нагнав здивований Лис.

— Агов, Соллю!.. Та тобі, схоже, морду набили?

Шкодливі очі кольору меду співчутливо закліпали — Лисові, певно, не раз і не двічі випадало отримувати схожі травми. Дивлячись у його кругле хлопчаче обличчя, Егерт зрозумів раптом, що Лис дійсно співпереживає і співчуття це абсолютно щире, без тіні позірства.

— Нічого, братику… — Гаетан посміхнувся ширше. — Морда — вона ж не тарілка, раз розіб’ють — надалі тільки жорсткішою буде…

Будинок університету видавався острівцем непорушного спокою серед моря зла. Знесилений Солль притулився до стіни й слабо посміхнувся.

Порцелянові кульки, що зісковзнули з низки розірваного намиста, розкотились по всьому столі декана Луаяна. Більшість їх загубилася серед паперів, а кілька кольорових горошин, зірвавшись з краю стільниці, застрягли тепер у щілинах кам’яної підлоги. Повільно, бездумно, з методичністю, гідною набагато кращого застосування, він збирав їх одну за другою на долоню, і через секунду з його руки незграбно злетів хрущ.

Важкі жуки здіймалися під стелю, вилітали у відчинене вікно й знову поверталися. Торія мовчала, забившись у куток, і скуйовджене волосся закривало їй обличчя.

— Каяття впливає благотворно, — зітхнувши, зазначив декан, випускаючи під стелю наступну комаху, — лише до певної міри. Навіть у найглибшого озера обов’язково є дно… Інакше де б спаровувалися раки?

Торія мовчала.

— Коли тобі було десять років, — Луаян почухав кінчик носа, — ти затіяла бійку із сільськими хлопчаками… Мати одного з них потім приходила до мене скаржитися — ти вибила йому два зуби… Чи три, ти не пам’ятаєш?

Торія так і не підвела голови.

— А потім, — декан повчально звів палець, — він бігав до нас щодня, кликав тебе то на риболовлю, то в ліс, то ще кудись… Пам’ятаєш?

Донька прошепотіла крізь завісу волосся:

— Тобі легко… говорити… А Дінар…

І вона замовкла, щоб знову не заплакати. Стара книга й забутий малюнок розбурхали давнє, вже притуплене горе, і тепер Торія заново переживала свою втрату.