Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Лис завовтузився, влаштовуючись зручніше.

— Та ти не бійся… Привид його не з’явиться… Не такий він хлопець, щоб своїх же братів-студентів ночами лякати, хороший, кажу, хлопець був… Спи…

Лис ще щось бурмотів — але слів годі було розібрати, і незабаром бурмотіння перетворилося на розмірене сопіння.

Пересиливши себе, Егерт роздягнувся й заліз під ковдру з головою. Так і провів усю ніч, зажмуривши в темряві очі й заткнувши вуха серед цілковитої тиші.

Щоранку, прокидаючись, Дінар Дарран бачив над собою цю склепінну стелю з двома тріщинками в кутку. Малюнок тріщинок нагадував широко розплющене око, щоранку Егерту спадало на думку це порівняння. Та, може, Дінару бачилося щось інше?

Щоранку Дінар знімав свій плащ зі стертого гака, убитого в стіну над ліжком, а коли б він надумав виглянути у вікно, перед його поглядом постала б та ж сама картина, якою не раз і не два розважав себе Солль: університетське подвір’я із зеленими клумбами в центрі, глуха стіна праворуч і ряд вузеньких віконець ліворуч, а навпроти — велична кам’яна спина головного корпусу з двома круглими балконами… Зараз на одному з них статечний служитель витрушував пил зі стародавньої географічної карти, вишитої шовком на оксамиті, пил розлітався по всьму дворику.

Убитий Соллем юнак жив у маленькій кімнаті, щодня ходив на лекції, читав книгу про історію битв і полководців, хоча сам зброї не носив і не відчував у цьому потреби. Торія, тоді ще спокійна й весела, а не замкнута й відчужена, як тепер, охоче бачилася з ним щодня. Захоплені розмовою, для якої у них було безліч тем, вони годинами просиджували в бібліотеці, чи в залі, чи в будь-якій з підсобних кімнаток. Часом Дінар запрошував Торію до себе, і тоді вона звично сідала на край столу й погойдувала ногою у вузьконосому черевичку…

А потім вони домовилися про весілля. Напевно, Дінару було боязко постати перед деканом у ролі претендента на руку доньки; мабуть, декан був до нього прихильний, і тоді щасливі наречений і наречена вирушили в дорогу… У весільну подорож? У наукову експедицію? Що вони там шукали? Якісь рукописи… Що б там не було, метою мандрівників став Каваррен, де з купкою приятелів у трактирі сидів Егерт Солль…

Незбагненна воля декана Луаяна. Зовсім не випадково спорожніле ліжко Дінара дісталося тепер його вбивці… А книга з портретом? Скільки днів пролежала вона в темному кутку під ліжком, чекаючи, поки Егерт візьме її в руки?

Уранці, коли кроки Лиса приєдналися до бадьорого тупотіння решти студентів, які поспішали до зали, Егерт скинув нарешті з голови ковдру і встав.

Нили кістки після безсонної ночі, книга була тут, під подушкою, і серед білого дня Егерт насмілився знову глянути на портрет.

Ніколи в житті жива Торія не дивилася на Солля так, як зараз із малюнка. Імовірно, так вона дивилася тільки на Дінара, і тоді він, щедрий, як всі закохані, вирішив відобразити цей погляд на папері, поділитися зі світом своєю радістю… А може, ні. Може, малюнок зовсім не був призначений для чужих очей, і Солль вчиняє злочин, розглядаючи його хвилина за хвилиною…

Доклавши зусиль, він відвернувся і втупився в надщерблений край столу. Тяжке відчуття, що народилося в ньому вночі, посилювалося й переростало в тугу.

Егерт майже не пам’ятав обличчя Динара, він узагалі не дивився на нього. У його пам’яті залишилися простий темний одяг, тремтячий голос та безпомічне фехтування чужою шпагою. Коли б Солля запитали зараз, якого кольору були Дінарові очі, а якого — волосся, не сказав би. Не згадає.

Про що думав незнайомий юнак, торкаючись паперу кінчиком олівця? Чи малював по пам’яті, чи Торія сиділа перед ним, посміюючись від незручності, що так раптово виникла? Нащо було цим двом з’явитися в Каваррені, яка лиха доля вказувала їм шлях, яка лиха доля направила руку Егерта, він же не хотів…

«Я не хотів», — сказав Солль сам собі, але важке відчуття не полишало його, на душі ніби шкребли іржаві залізні пазурі. Намагаючись пригадати обличчя Дінара, він надто яскраво уявив його сидячим біля столу в цій самій кімнаті і тепер боявся озирнутися, аби не зустрітися з ним очима.

«Я не хотів», — сказав Егерт уявному Дінару. — Я не хотів тебе вбивати, ти сам наштрикнувся на мою шпагу… Хіба я вбивця?!

Дінар мовчав. Іржаві пазурі стиснулися.

Він здригнувся. Перегорнув сторінку, ховаючи під нею портрет Торії, втупився в чорні смуги рядків. Кілька разів механічно пробіг очима той самий уривок і раптом усвідомив його зміст: «Вважається, що захисник воїнів Харс був реальною особою й ще споконвіку прославився люттю й жорстокістю… Розповідають, що він добивав поранених — як безнадійних, так і тих, кого можна було вилікувати, і робив це не з милосердя, а з чисто практичних міркувань: поранений — тягар для всіх, легше закопати його, ніж…»

Дінара закопали під гладкою, без прикрас плитою. Шпага проштрикнула його наскрізь. Останнє, що він бачив у житті, було обличчя його вбивці. Чи встиг він подумати про Торію? Як довго тяглися для нього останні секунди життя?