Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

— Безумовно… Дозволите поцікавитися вашими планами на завтра?

— Вони ще не визначені, — сумно відгукнувся юнак. Примружившись, Солль із подивом відзначив, що студенти теж уміють злитися.

— Пані Торіє, — Егерт обернувся до дівчини так, наче студента ніколи й не існувало, — на завтрашній день я прошу вас запланувати огляд визначних пам’яток, обід у кращому закладі Каваррена й вечірню прогулянку на човні… Кава — надзвичайно мальовнича річечка, ви помітили?

Вона якось знітилася, очі її потемніли й здавалися тепер двома колодязями під грозовим небом. Тоді Егерт посміхнувся настільки чарівно, щиро й беззахисно, наскільки міг:

— Я не все зрозумів з вашої розповіді… Мені буде дуже цікаво розпитати вас про того… пана, який подарував світу орден Лаш… А на знак подяки за розповідь зобов’язуюсь зробити все заради вашого задоволення… Все, про що ви попросите, ляже до ваших ніг… До завтра!

Він розкланявся й вийшов, літній постоялець провів його втомленим поглядом.

Комендант Ратуші довго вагався й хитав головою: книгосховище перебуває в жахливому стані, частина книг пошкоджена пожежею ще років тридцять тому, не приведи небо, на голови молодих людей звалиться якась балка чи цеглина… Дослідники, однак, були наполегливі й, зрештою, отримали доступ до омріяних скарбів.

Від скарбів, утім, залишився тільки жалюгідний дріб’язок — ті рештки, що помилувала пожежа, стали поживою цілого покоління пацюків. Розгрібаючи сміття й кал, дослідники раз по раз вибухали криками розпачу. Егерт, який явився в книгосховище з величезним букетом троянд, застав молоду пару в ту саму мить, коли серед суцільного розгардіяшу віднайшлася, нарешті, більш-менш збережена місцинка.

На Солля не звернули жодної уваги. Студент висів десь під стелею, погойдуючись на старезній драбині, Торія дивилася на нього, задерши голову, і сама її поза видалася Егерту мало не преклонінням. У її волоссі заплуталися жмуття павутини, але очі сяяли, а м’які уста напіврозтулилися від захвату, тоді як студент торохтів, не замовкаючи.

Він захлинався словами, як фонтан захлинається водою, він зачитував звідкілясь незрозумілі цитати й відразу розтлумачував їх для Торії. Він згадував довгі дивовижні імена, витіювато розмірковував про рунічні тексти й час від часу переходив на незнайому Соллю мову, дівчина брала з його рук важкі запилені томи, і ніжні пальці її торкалися палітурок з таким благоговінням, що Солль відчував до книг роздратування і ревнощі.

Постоявши з півгодини поряд й так і не отримавши хоча б погляду, він прикрасив своїм букетом ближню полицю й вийшов. У душі його неприємно зашкреблося вражене самолюбство.

Молоді постояльці повернулися до готелю тільки на вечерю — та за весь вечір Торія жодного разу не вийшла з номера й не відповіла на ввічливу записку Солля. Гуарди, які влаштували штаб-квартиру в «Вірному щиті», засумнівалися, чи не надто високо замахнувся Егерт. Той лише презирливо фиркав у відповідь на глузливі запитання.

Наступного дня комендант Ратуші мав зустріч із щедрим паном Соллем — і юні дослідники, які явилися до своїх книг, отримали збентежену відмову: сьогодні ніяк неможливо, ремонтуються сходи, ключі у сторожа… Здивовані студент і Торія змушені були повернутися до готелю; Егерт просидів в обідній залі увесь день, але Торія знову не зійшла вниз.

Цілісіньку ніч лив дощ, дощ поливав студента, який вирушив спозаранку до Ратуші й знову повернувся ні із чим. Тільки після обіду хмари нарешті розвіялися, й на мокре місто глянуло сонце. Юна пара, що вимушено байдикувала, зібралася, нарешті, на прогулянку.

Студент із нареченою, так наче боялися відходити далеко від готелю, кілька разів пройшлися туди-сюди вулицею, що швидко підсихала, й аніскілечки не підозрювали, скільки уважних очей спостерігають за ними крізь шибки «Вірного щита». Хтось зазначив, що студент береже наречену ліпше, ніж беріг дружину купець Вапа; хтось резонно додав, що купецька дружина не варта й нігтя приїжджої красуні, хтось засміявся.

Потім на шляху парочки виник Карвер.

Спостерігачі, які приклеїлися до вікон «Вірного щита», бачили, як він, ненароком зачепивши студента плечем, відразу розкланявся мало не до землі; студент теж вклонився. Карвер радісно завів якусь розмову й, гречно попрохавши пробачення в Торії, відкликав парубка убік. Завзято жестикулюючи, він затягував юнака все далі й далі за ріг, коли у дверях таверни з’явився Солль.

На церемонне Егертове вітання Торія відповіла ввічливим, але прохолодним кивком. Вона не здавалася збентеженою чи переляканою — очі її, й досі злегка відчужені, дивилися на Солля уважно, без трепету, з терплячим запитанням.

— А ви підступна, — сказав Егерт із гірким докором. — Адже ви обіцяли… Я чекав продовження розповіді, а ви навіть жодного разу не зійшли вниз!

Вона зітхнула.