Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Студент, трішки насупившись, узяв у служниці третій келих і хлюпнув собі вина. Егерт посміхнувся кутиками губ — шляхетний напій наповнював келих студента заледве на третину.

— Ми подорожуємо, — трішки скуто підтвердила дівчина, — але не розважаємося… Тут, у Каваррені, багато століть тому жила людина, яка цікавить нас… з наукового погляду. Він був магом… Великим магом, і ми сподіваємося, що він залишив по собі пам’ять… У древніх архівах, манускриптах, літописах…

З кожним словом в її голосі звучав усе більший запал, зникла без сліду хвилинна розгубленість: якісь цвілі папери були їй, очевидно, дорожчі за рідних братів — при слові «архів» голос її крижанів від благоговіння. Егерт підніс келих — однаково, чим викликана наснага жінки, аби тільки палали її очі й рум’янились щічки:

— П’ю за мандрівців, які розшукують манускрипти!.. Тільки, по-моєму, в Каваррені зроду-віку не було літописів…

Студент випнув губи. Сказав з повчальною інтонацією:

— У Каваррені велика історична бібліотека… У Ратуші. Для вас це новина?

Солль не завдав собі клопоту вступати з ним у розмову. Торія вміла, очевидно, цінувати хороші вина — очі її заплющилися від задоволення після першого ж ковтка. Даючи їй можливість насолодитися, Егерт витяг з кошика наступну пляшку.

— Зверніть увагу… Гордість каварренських льохів, дитя південного винограднику, «Серенада мускату»… Хочете спробувати?

Він знову наповнив її келих, вдихаючи запах, що виходив від неї, — запах парфумів, настояних на терпких травах, потім, торкаючись рукавом її теплого рукава, поклав на її тарілку крихітну скибочку рожевої грудинки. Студент похмуро вертів у довгих пальцях пляшкову пробку.

— То що ж це за щасливець, який зацікавив вас навіть через стільки століть? — поцікавився Солль із чарівною посмішкою. — Хотів би я бути на його місці…

Вона охоче взялася розповідати йому довгу й зовсім не цікаву історію про мага, який заснував якийсь орден, названий ще й воїнством. Егерт не відразу зрозумів, що йдеться всього-на-всього про Священну Примару Лаш, якому дійсно хтось десь поклоняється. Він слухав Торію — і слова дівчини пролітали повз його вуха, а голос зачаровував, милий, незвичний голос… М’яко розтулялися оксамитові уста, проблискували білі зуби. Егерта пройняв піт, уявляючи, який поцілунок уміють дарувати ці прекрасні губки.

Йому хотілося, аби дівчина говорила вічно, але вона запнулася, кинувши мигцем погляд на студента. Той сидів набиндючившись, наче хворий птах, і дивився на неї з докором.

— Будь ласка, продовжуйте, — сказав Егерт вкрадливо. — Мені страшенно цікаво… Тож він, зрештою, збожеволів, цей ваш маг?

Студент красномовно глянув на Торію й закотив до стелі очі; Егерт був не сліпий, аби не прочитати в цих діях повне презирство до своїх наукових знань. Втім, ображатися на поведінку жалюгідного студентика було понад його достоїнство.

Торія розгублено посміхнулася.

— Далебі, я із задоволенням розповіла б вам… Але ми так втомилися в дорозі… Мабуть, нам час. — Вона легко підвелася, і келих її залишився недопитим.

— Пані Торіє, — Егерт теж підхопився, — може, ви дозволите мені виконувати обов’язок гостинності й завтра? Адже вас цікавлять місцеві визначні пам’ятки — мене ж вважають їхнім знавцем, найкращим у цілому місті…

До визначних пам’яток Каваррена Егерт відносив в основному шинки й загони для бійцівських вепрів, але довірлива Торія нічого про це не знала.

— Справді?

Студент важко зітхнув. Не звертаючи на нього уваги, Егерт енергійно закивав: