Розділ без назви (1)

— Звичайно, можна, — я підняв келих. — Давай за це і вип’ємо.

Тоня усміхнулася і ми дзенькнули склом.

— Визнай, — продовжив я, зробивши пару ковтків червоного, — нам разом було не так вже й погано.

— Іноді було…

— І зрештою, я хотів подякувати тобі за все, що ти для мене тоді зробила.

— Мені було тебе жаль, Андрію. Просто жаль…

— Не вірю. Я тобі подобався. Принаймні тоді. А може й зараз, — реготнув я.

Тоня кинула в мене серветкою і сама засміялася:

— Боже, які ми самовпевнені. Такі самовпевнені, що аж смішні. Можна я витру сльози від сміху?

— Роби що завгодно, моя романтична подруго.

Тоня зайшлася сміхом ще голосніше.

— Зрештою, — мовила Тоня трохи заспокоївшись, — це справді непогано, коли можна отак після всього зустрітися і посміятися над усім, що було.

— Певно так, — кивнув я. — До речі, я все хочу тебе спитати — ти й далі з ним зустрічаєшся?

Обличчя Тоні, ще пару хвилин тому таке веселе, одразу зробилося непроникним:

— Мені здається, що це тебе, власне, не повинно обходити.

— Ну чого ж. Зрештою, ми всі ніби учасники однієї історії…

— Андрію, давай чітко розділимо — так, справді, була ця прикра історія чи подія, учасниками якої ми всі були. Але… Це все у далекому минулому. А сьогодні є наші з ним стосунки. Які абсолютно тебе не стосуються.

— Я все чудово розумію, — я виставив перед собою руки, ніби захищаючись. — Просто хотів спитати, як у тебе справи, ото й усе. Тому що, — тут я запнувся на якийсь момент, потім продовжив, — тому що, зрештою, ти… не байдужа мені…

Тоня кинула в мій бік, як мені здалося, нищівний погляд і зі знущальною насмішкуватістю мовила:

— Та-ти-що! Який подарунок долі! Таки дочекалася…