Розділ без назви (1)

— Непогане бажання. Тільки ти знаєш, я дещо стомлена. Тому, мабуть, ні. Вибач.

Я спробував надати своєму обличчю якомога більш жалісного виразу:

— Тоню, я так довго на тебе чекав. Здається цілу вічність. І страшно змерз, зараз все таки не літо. Давай, хоч вип’ємо по чашці чогось гаряченького — і розбіжимося.

Тоня ще раз уважно глянула на мене і розсміялася.

— З тебе дуже поганий актор, Андрію.

— Я справді геть змерз, Тоню.

Вона піднесла пальця до моїх губів:

— Не перегравай. А то я передумаю. Добре, я піду, але не більш ніж на півгодини.

— На журналістську роботу ти так і не повернувся? — спитала Тоня, крутячи келих з білим вином. Ми сиділи в доволі затишній забігайлівці і попивали вино.

— Ні, так і не повернувся, — мовив я, роблячи ковток свого червоного.

— Може й на краще. Журналістика зрештою калічить людину, рано чи пізно… І чим ти займаєшся?

— Нині безробітний. До того працював піарником. Якщо так можна сказати…

— Помотало тебе. До речі, ти одружився?

— Ні. І ти, бачу, теж.

Тоня ковзнула поглядом по своїй правій руці.

— Як бачиш. І найближчим часом не збираюся.

— Молодець. Підтримую.

— А тобі що з того?

— Ну мені не так сумно буде одному без цього статусу.

— Можна бути щасливим і без цього…