Розділ без назви (1)

— Так, саме зараз.

Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.

— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.

— Так, казав, а що?

— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.

— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.

— Що саме минеться?

Я махнув рукою:

— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.

Тоня голосно розсміялася:

— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.

Я рвучко сів на ліжку:

— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?

Тоня знизала плечима:

— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.

Я потер руками скроні.

— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.

Вона подивилася мені у вічі:

— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.

Я голосно зітхнув: