Розділ без назви (1)

— А чому ти думаєш, що вона захоче його закласти? — перепитав Сем.

— Ну чому одразу закласти, — всміхнувся Грінспен. — Можливо, вона просто випадково поділиться потрібною нам інформацією. До того ж, як повідомляє мій друг із інету — останнім часом відносини у них далеко не безхмарні.

— Я дивлюся, твій друг з інету знає, здається, все, — докинув я.

— Ну не все, але багато що, — усміхнувся Грінспен.

— Отже, я так розумію, треба, аби хтось цю дівку закадрив? — спитав Сем.

— Ну трохи грубо, але, зрештою, ти думаєш в правильному напрямку, — знов усміхнувся Гринь.

— І ти за це хочеш взятися особисто, Грінченко? — спитав Семен і одразу ж вибухнув реготом. — А ти не промах. Лишив для себе найкращу роль у нашій авантюрі…

— Ну мені якось було незручно запропонувати це тобі… ти ж ніби з Вікою, — ледь зашарівся Грінченко.

— Та я, то таке, — махнув рукою Семен. — Але ж іще є Андрій. Чи він тобі не конкурент? — вкрадливо запитав Семен, аби одразу ж знову вибухнути сміхом.

— Ось тут я ні з ким конкурувати не буду, — заперечно похитав я головою. — І взагалі, Семене, ти ж ніби якусь зброю обіцяв дістати?

— Якщо обіцяв, то дістану, — цього разу вже серйозно відповів Сем.

— Хотілося б швидше, — докинув Грінспен.

— Не все, що швидко — добре, — відповів Сем, перед тим як знову зайтися реготом.

Наступного ранку я довго лежав у ліжку, встав ближче до обіду, одразу ж поліз у шафу, досить довго там вовтузився, нарешті витягнув на світ божий давно не вдяганий костюм. Коли одягнув, то розсміявся із свого вигляду у дзеркалі. Переодягнувшись у звичний мені одяг, вийшов з дому. Надворі Віка кинула на мене пильний погляд:

— Далеко?

— Та прогулятися вирішив, — ніби між іншим, сказав я.

— Давай, давай, — кивнула головою Віка. — І передай, що їй сьогодні пощастило… До речі, як її звати?

— Забув, — засміявся, закриваючи за собою хвіртку.

За півгодини я вже заходив у знайомий мені дворик в одному із старих районів міста, що розкинувся між його центром та річкою. Покружлявши трохи в ньому, я присів на лавці коло невеличкого дитячого майданчика і, розгорнувши на колінах заздалегідь куплений журнал, почав читати, час від часу позираючи в бік ближнього під’їзду. Здається, минуло півтори чи дві години, аж раптом я побачив знайому жіночу фігуру, що прямувала до входу в під’їзд. Я підвівся і, намагаючись не привертати до себе уваги, пішов слідом за жінкою. Вона вже відкривала двері парадного, коли я порівнявся з нею.

— Здається, ви щось забули, — сказав досить голосно я.