Розділ без назви (1)

Я зі стуком поставив келих з вином на стіл:

— Добре, будемо вважати, що з минулим ми покінчили. Зрештою, я зустрівся з тобою з однією конкретною метою — попередити. Якщо найближчим часом з тобою буде намагатися познайомитись одна людина, яка відрекомендується як Грінспен — тікай від нього якнайдалі. Чому — пояснювати не буду. Просто постарайся його уникнути. Все, я пішов. Був радий бачити.

Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.

Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.

— Що це? — спитав я.

— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.

— Ого, — здивувався я. — Справжній?

— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…

— І що ти з таким раритетом робитимеш?

— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.

— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?

— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.

Грінспен знизав плечима:

— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила Тоня.

— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.

— Що саме?

— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…

— Ну… я знаю, що ти так думаєш…

— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.

— Зараз?