Розділ без назви (1)

— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?

— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.

— Ти кажеш неправду, Тоню.

— Неправду? А ти згадай…

Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.

— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.

— Все нормально.

— Ти хоч трохи відійшов?

— Так, звичайно, мені набагато краще.

— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…

— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.

— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?

— Звичайно.

Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.

— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.

— На жаль, вино у нас закінчилося.

— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.

— Добре, як скажеш.

Я дістав ще одну склянку для Тоні і налив на самісіньке денце.

— Вічна пам’ять, — промовив, не чаркуючись.