Розділ без назви (1)

— Ви хочете, аби я вам заплатив за вашу молитву? — спитав його.

Чоловік знизав плечима і відвів погляд:

— Ну мені іноді жертвують на храм…

— Я можу вам дати грошей і так. Просто, аби ви не молилися від нещирого серця.

Чоловік зітхнув і кивнув у бік стели:

— Вона, ця людина, для вас багато значила?

— Так.

— Очевидно, це була для вас болюча втрата…

Я мовчки поліз до кишені і витяг на світ кілька дрібних паперових купюр, які, не дивлячись, тицьнув у руку своєму співрозмовникові:

— Тримайте, може вам справді треба…

Чоловік узяв, подякувавши, гроші і додав:

— Я помолюся…

— Як знаєте. Я вже йтиму.

— Щасливо. Бережи вас Бог.

— Навзаєм.

Я звівся і пішов на вихід. Де вихід я знав напевно.

Наступного дня, дочекавшись поки Віка вирушить по магазинах, ми знов зібралися на нараду. Грінспен був не в гуморі, вочевидь, результат консультацій із його віртуальним товаришем виявився невтішним.

— Якщо коротко, — почав він по-діловому постукуючи по столу олівцем, — ситуація має такий вигляд — практично всюди наш клієнт з’являється у супроводі охорони, по вулицях їздить цілим кортежем з кількох машин. Його заміський дім — це справжня фортеця, а офіс — наче велетенський сейф. Коротше кажучи, ми його там не дістанемо, — тут Грінспен зробив паузу і продовжив: — Проте не все так погано. Як повідомив мій всезнаючий знайомий, у нашого об’єкта є одна невеличка слабина — на високих підборах і з розкішним каштановим волоссям. Так, він має коханку, припускаю — й не одну, але до цієї він час від часу заїжджає додому, і що головне — аби не привертати уваги, він бере зі собою завжди лише одного охоронця. Що вже саме по собі, з огляду на все вище сказане, — плюс. Проте і тут є проблемка. Заїжджає він до неї вкрай несистемно, скажемо так — за покликом серця, в чому і полягає наша основна проблема — нам треба якось дізнатися, коли він точно до неї завітає. А це нам зможе повідомити лише Тоня.

— Тоня? — перепитав я.

— Так звати його коханку, — пояснив Грінспен.