Розділ без назви (1)

— Вічна пам’ять, — відповіла Тоня.

Ми випили, Тоня скривилася і одразу ж налила собі соку.

— Їж, чому ти не їсиш? — озвалась вона до мене, ставлячи вже порожню склянку з-під соку на стіл.

— Вибач, трохи завтикав, — відповів, беручись за, виделку.

Наступних півгодини ми вечеряли у повній тиші. Лише коли Тоня встала, аби зібрати тарілки, я сказав:

— Дякую.

— Рада, що тобі було смачно.

— Я не лише за їжу. Хоча вона теж була смачна. Дякую за все.

Тоня запитально поглянула на мене.

— Ти так ніби прощаєшся.

Я опустив очі додолу:

— Та ні, просто я мав це тобі колись сказати. Особливо зараз. Коли ти була постійно поруч…

Тоня махнула рукою:

— А що я, по-твоєму, мала б робити? Ти просто якісь дивні речі говориш…

— Для того й існують близькі люди. Аби мучитися з іншими…

— Перестань говорити дурниці!

— Добре, замовкаю. Тільки наостанок я хотів би попросити тебе за одну річ. І якщо можеш — пообіцяй, що виконаєш.

— Знаючи тебе, хитруна, я нічого не буду обіцяти наперед. Кажи, що ти хочеш?

— Якою ти іноді буваєш непоступливою. Якби це не звучало дивно, я хотів би тебе попросити, аби ти більше не опікувалася мною. Якщо зі мною ще щось трапиться.

— Андрію, ти лякаєш мене. А що з тобою може трапитись? Розказуй!