Розділ без назви (1)

— Так, звичайно, обіцяю.

— Я хвора, Андрію.

— Хвора?

— У мене онкологія. Принаймні так сказали лікарі.

— Упс… Навіть не знаю, що сказати… І на якій стадії?

— Мені треба пройти ще один курс.

— Хіміотерапії?

— Це не зовсім хіміотерапія. Там треба певні ліки.

— Боже, і ти нам нічого не казала… Чому?

— А чим би ви мені допомогли?

— Ну не знаю, якось підтримали б… Зрештою, на лікування потрібні гроші?

— Так, потрібні. Але у вас таких грошей немає.

— А ти маєш ці гроші?

— Ні, я не маю потрібної суми. Коли я жила з Владом, він обіцяв мені допомогти, казав, що у нього є така сума. Але потім я зрозуміла, що у нього цих грошей не було. Коли він вчергове завів про це мову, я сказала, що все вже в порядку. Я знала, що він таких грошей не дістане. Вам я взагалі вирішила про це не казати…

— Ну чекай, я тебе просто не розумію… А як ти взагалі думаєш викручуватись з цієї ситуації?

Віка поставила каву на стіл і відвернулася до вікна. Плечі її здригнулись.

— Я скажу тобі чесно Андрію — я змучилась. Я просто змучилась… Це вже продовжується більше року. У мене були певні заощадження, проте вони швидко вичерпались. А зараз… Не знаю, кажуть можна пройти таку собі фітотерапію, ніби це також може допомогти. Ну от десь так.

Я сидів, глибоко замислившись. Потім підійшов до неї, хотів обійняти:

— Віка…

Проте вона, наче захищаючись, випростала перед собою руки, і глянувши мені у вічі, мовила якомога спокійніше: