Розділ без назви (1)

— Щось вигадаємо. А потім з’їздимо у цей твій, як його?

— Ламаюру.

— Так. Ми обов’язково туди ще поїдемо.

От приблизно саме з цього моменту наше життя повільно, але невідворотно почало змінюватися. Звичайно, я з Семом зі свого боку, а Віка зі свого, робили вигляд, що нічого не сталося, наче все було так само, як до цієї нашої розмови на кухні. Але насправді ми з Семом поринули з головою у зовсім інший, якийсь паралельний тому, у якому ми жили досі, світ. Контакти з громадськими організаціями, розмови з лікарями, розмови з простими людьми… «У моєї знайомої є проблема, їй потрібне лікування, воно коштує стільки-то, допоможіть, зрозумійте ситуацію…». Вочевидь, зараз ми були на початку цього шляху, лише намагалися вникнути в усі нюанси, хоча тепер була якась впевненість, що ми таки рухаємось у правильному напрямку. Звичайно, ми могли брехати самі собі, повністю заплутавшись у хитросплетіннях долі, притаманної кожному, хто намагається врятувати ближнього. Мабуть лише тут, на цій землі, було таке тісне і водночас таке взаємонепроникне існування двох кардинально різних світів. Один світ — це світ серіалів по вечорах, недільного шашлика та шопінгу, проблем зі встановленням нової сантехніки чи пробитої автомобільної шини. І, звичайно ж, «ми вчора так класно підвисли, але останнє пиво було зайвим…». І поряд, здається зовсім поряд — світ тваринного виживання, боротьби за життя в умовах, коли все проти тебе, коли людина поволі втрачає глузд в облуплених стінах лікарні від усвідомлення, що всім до тебе байдуже. Ні, звичайно, я не відкрив для себе цей світ тільки-но, це не стало для мене якоюсь неприємною новиною, скоріше це було повернення до того, про що я волів би забути, до того, що здавалося вже почало стиратися з моєї пам’яті назавжди. Проте, як з’ясувалося, я просто дурив, заколисував себе. Одного погляду на бліді обличчя хворих, кілька хвилин розмов про їхню пекельну дорогу до врятування було досить, аби відновити ті жах та тугу, що здавалося дрімали у моїй підсвідомості. Я знов майже втратив сон. Траплялося, якщо вірити Семові та Віці, я навіть голосно кричав уві сні. Проте з кожним днем, чи навіть з кожною хвилиною справа Віки ставала для мене дедалі більш значущою битвою, яку я програв колись, здається назавжди, але тепер отримав шанс повернутися до неї знов у нових умовах та з новими гравцями.

Був черговий вечір чергового дня. Ми сиділи з Семом на кухні і пили коньяк з кавою. Віка кудись вийшла подихати свіжим повітрям, останнім часом вона частенько це робила. Сем вчергове оновлював вміст наших склянок, коли на кухню увірвалася Віка з якимось папірцем в руці:

— Що це таке?! — мовила, а радше прокричала вона, вимахуючи ним над головою.

— А що там? — перепитав Сем.

— Так от, іду з магазину і бачу на під’їзді сусіднього будинку свою фотографію. Підходжу і бачу, що це ціла прокламація, що комусь так погано, що треба допомогти грішми.

Сем запитально глянув на мене:

— Це ти?

Я знизав плечима.

— Ні, звичайно.

Сем повернувся до Віки:

— Бачиш, Віка, це точно не ми. Можливо, ще хтось дізнався про твої проблеми і вирішив тобі допомогти…

Віка повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися, потім ще раз.

— Не смішно. І затямте — я не хочу ні в кого брати грошей. Я сама вирішу свої проблеми! Тому прошу — щоб завтра цього ніде не було. Ви почули?!

Ми промовчали, продовжуючи вдавати, що ні при чому. Віка зібралася вже йти, але потім знов звернулася до нас:

— Хлопці, я справді дуже, дуже вдячна вам за те, що ви для мене робите. Але я сама вирішу свої проблеми. Я все зроблю сама.

— Віка, ми почули тебе, — мовив Сем.

Цього разу Віка таки пішла. Коли за нею зачинилися двері, Сем спитав: