Розділ без назви (1)

Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.

Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.

— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.

— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?

— А що, там проблема з кольорами?

— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.

— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.

— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…

У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.

— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.

— Яке свято? — перепитав я.

— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.

— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.

Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…

В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.

— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.

— Мені дуже треба, — відповів я.

— Кудись зібрався терміново їхати?

— Так.

— І куди, коли не секрет?