Розділ без назви (1)

— Все нормально, Андрію, не турбуйся. Я впораюсь. Все буде добре.

— Але ж як ти?

— Ще раз повторюю Андрію — все буде добре. Я контролюю ситуацію. Їдьте разом з Семом і відпочивайте. І нічого, чуєш, нічого не кажи йому. Домовились?

Я мовчав. Віка пильно глянула мені у вічі.

— Андрію, ми домовились? Все що я тобі тут розказала — це між нами. Добре?

— Добре, — погодився я і опустивши голову почвалав до себе в кімнату.

Звичайно ж, я не дотримав слова. Коли в обід Віка, повернувшись з магазину, просунула свою голову на кухню, то побачила нас з Семом у стані, який важко було назвати веселим.

— Це правда? — спитав у неї Сем без жодних передмов.

Віка кинула на мене нищівний погляд, на що я видавив з себе «вибач, я не міг не сказати», і щезла в кімнаті.

— Це правда?! — крикнув їй услід Сем.

У відповідь двері до кімнати, де щезла Віка, голосно грюкнули.

Ми одночасно з Семом підхопилися зі стільців і попрямували до кімнати. Хоча здається все і так було ясно. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили, що Віка лежить, скрутившись калачиком на дивані. І тут я подумав, що ніколи не бачив, щоб вона плакала. Сем сів до неї на диван і мовчки обійняв за плечі. Віка опустила йому голову на груди, і вони так затихли. А я, здається, зробив єдино правильну цієї миті річ — тихо вийшов у коридор, причинивши обережно двері.

Коли за півгодини я зайшов на кухню, то побачив там Віку і Сема, які пили каву і про щось тихо розмовляли. Побачивши мене, Сем, аби, очевидно, підвести логічну риску в розмові, сказав:

— Все буде добре.

— Ми зробимо все, аби тебе врятувати, — докинув я.

Віка невесело всміхнулася:

— Дякую вам хлопці. Але вам не варто заморочуватись. Я і так вдячна, що ви просто є. От на цьому давайте і закінчимо розмову. — Вона встала, здається хотіла ще щось сказати, але, зрештою, так нічого й не сказавши, вийшла геть.

Деякий час ми з Семом сиділи мовчки. Потім Сем сказав:

— Ну що, треба її витягати.

— Треба, — кивнув я головою. — Щоправда не зрозуміло як…