Розділ без назви (1)

— Ну що — сьогодні було багато дзвінків?

— Так, звичайно, дзвонили, — відповів я. Сьогодні була моя черга відповідати на дзвінки, за номером телефону який ми дали у побаченому Вікою оголошенні. І день справді був непоганий — люди просто обривали телефон. Але однаково, цього було замало, аби нашкребти необхідну для лікування Віки суму. Катастрофічно мало. Про що я, зрештою, і сказав Сему.

— Ясно, — видушив із себе мій спохмурнілий друг. — А я ниньки присвятив день пошукам роботи.

— І що?

— І нічого. Те, що пропонувалося по грошах, нашої проблеми не вирішить ніяк і ніколи…

— Ясно.

Сем похмуро, мовчки розлив по келихах залишки коньяку. Так само похмуро, без слів ми випили і певний час просто сиділи мовчки.

— Семе, має бути якийсь вихід, — порушив я мовчанку. — Він обов’язково є. Щодня телефонує дедалі більше людей. Щодня ми дізнаємося про щось нове. Треба лиш трохи часу. І ми викрутимося.

Сем кивнув:

— Звичайно викрутимося.

А наступного дня Сем щез. Я прокинувся рано і побачив у коридорі Віку, яка стривожено запитала, чи не знаю я, де Сем. Отримавши заперечну відповідь, Віка повідомила, що зникла дорожня сумка Сема і деякі його речі, а мобільний не відповідає. Коли зайшли на кухню, то побачили на буфеті дивом не помічену записку з Семеновими каракулями. У записці йшлося про те, що Сем вирішив поїхати на кілька днів у родинних справах. Більше нічого у записці не уточнювалося. Звичайно було дивно, що у Сема з’явились якісь родинні справи. За весь час нашого знайомства він хіба що кількома словами прохопився про свою рідню і навіть на запитання Віки майже нічого не розповідав. Єдине, що ми знали напевне, — близьких родичів у нього не лишилося. І тут раптом терміновий від’їзд у родинних справах. Тож нічого не лишалося як чекати Семового повернення, ось тільки погано, що Сем у своїй записці не уточнив, скільки днів його не буде.

Зрештою, нам не лишалося нічого іншого, як повернутися до своїх справ. Я знов зайнявся пошуком грошей на лікування Віки, вона теж повернулася до звичних домашніх справ, хоча з усього було видно, що думки її десь далеко… Якось ввечері я підстеріг її за переглядом кримінальної хроніки по телевізору, чого раніше не бувало. На відміну від Сема, який іноді любив посмакувати «расчлєньонку» на екрані, вона, як зрештою і я, практично ніколи не дивилися такого роду новини. Те саме повторилося і наступного дня — вона знов сиділа перед телевізором і дивилася кримінальну хроніку. Нарешті, Віка зайшла до мене в кімнату і сказала, що піде і повідомить у міліцію про зникнення Сема. Я почав відмовляти її, зрештою домовились почекати ще кілька днів.

Наступного дня, прокинувшись ще затемна, я побачив на кухні світло. Визирнув і побачив Сема. Він мовчки сидів за столом, втупившись скляним поглядом у вікно.

— О, привіт, ти приїхав, — видихнув я.

— Так, привіт, — якось відсторонено кивнув головою Сем.

— Ну що — вдало з’їздив? Всі справи вирішив?

— Давай чаю поп’ємо, — замість відповіді мовив він. — А то на вулиці щось прохолодно. Змерз.

Я поставив чайник, розставив на столі чашки, дістав печиво. Якийсь час ми сиділи мовчки біля паруючих чашок. Зрештою, Сем спроквола заговорив.

— Я так і не дістав грошей, — мовив він.

Я здивовано глянув на нього.