Розділ без назви (1)

Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.

— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.

— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.

— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.

— Де це взагалі? — перепитав Сем.

— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…

— Люблю гори, — докинула Віка.

— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…

— Від чого? — перепитав Сем.

— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.

— Надовго?

— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…

Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.

— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.

— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.

Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.

Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.

— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.

— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?

— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.