Розділ без назви (6)

… століття. І на місці замку тепер руїни і пустка. Це було давно. Так давно, що й не пригадати…

Згарище

Ніколи не знаєш, де чатує на тебе неприємність.

З мосту у вибоїну — старенький фургон здригнувся, і Ґай ясно почув гуркіт у кузові. Довелося зупинити машину.

Червневий ранок. Від річки тягне рибою, але не гидко, як от у їдальні, а свіжо і смачно, наче на рибалці, коли вода застигає, мов дзеркало, і пружне тіло рибини стрибає в росяній траві. У чагарнику біля дороги незнайома зеленкувата пташка, і монолог її настроює на миролюбний лад; Ґай мружився на невисоке сонце, смакуючи довгий, спокійний день, що належить йому від цього ось ранку і до ночі. Весь день — неспішна дорога, нема-бо куди спішити…

Ніколи не знаєш…

Клітка, що перекинулась у кузові, від удару втратила покришку, і чорна лискуча нутрія, позначена у фактурі числом з багатьма нулями, таким чином опинилася на шляху до втечі. Коли Ґай безтурботно розчинив залізні дверцята, звіря покотилося йому під ноги і за мить було вже за кілька кроків від машини, де й завмерло між своїм зляканим тюремником і берегом потоку.

Нутрія очманіла від трясанини і гуркоту, тож, хоча й опинилася на волі, до тями ще не прийшла. На жаль, Ґай отямився ще пізніше.

— Щурику, — сказав він з фальшивою ніжністю, підступаючись до втікачки. — Гарненький мій…

Наступної миті він кинувся — шалено, буцімто бажав отримати лаври найкращого у світі воротаря; він намагався вхопити голий хвіст, але спромігся тільки на жмут трави. Нутрія метнулася до берега і без бризок пішла під воду. Якийсь час Ґай бачив її голову, та, зрештою, і вона сховалася під мостом.

Кілька хвилин він просто сидів на березі. Як кажуть, руки опустив. Але щось треба було робити — не руками, то без рук. Зціпив зуби, підвівся і підійшов до фургону; порожня клітка лежала на боці, інші були цілі, і дев’ять жовтозубих тварюк зловтішно позирали на хлопця.

Він повернувся до берега, ліг на живіт і заглянув під міст. Там було темно, як на його душі. Бо ж мінімум половина заробку… ЗА ЦІЛЕ ЛІТО… як і не було. Зникла… І кінці у воду… У прямому і переносному…

— Щось загубив?

На дорозі, навіть безлюдній, часом трапляються подорожні, буває, що й цікаві. У прямому і переносному значенні… Нічого дивного — але Ґай напружився. І зрозумів, що обертатися і відповідати йому геть не хочеться. Але не відповісти — неввічливо, тож, хоч як вагався, він таки порушив мовчанку:

— Нутрія втекла…

Незнайомець стиха засміявся.

Ґай повернувся на бік і побачив вузькі босі стопи і штани кольору хакі; правою штанкою дерлася мурашка… Ґай рвучко сів.

Йому здалося, що з двох примружених щілин у нього вдарили гострі зелені прожектори. Встиг помітити копицю пшеничного волосся, розгледів шкіряний футляр на шиї — і відвів очі. Усе відразу. Ось так-от, усі лиха…

— Не чув, щоб у тутешніх місцях зустрічалися нутрії, — роздумливо повідомив перехожий.

Іди собі, подумки благав Ґай. Я ж тебе не чіпав. Іди. Перехожий лишався глухим до його благань — чекав чогось; тоді Ґай хрипко пробурмотів: