Розділ без назви (6)

Флейта була і справді… гарна. Темний, у сітці вузьких тріщинок, лак її здавався живою шкірою. Засмаглою і гладенькою. Враження ще зміцнилося, коли флейтист пробіг по ній пальцями:

— Хіба можна її боятися?..

Бояться не її, а тебе, спохмурнів Ґай.

Щуролов підніс флейту до вуст.

Звук, що простягнувся понад потоком, до музики належав щонайменше. Скоріше голос хворого, самотнього, старого звіра; у Ґая підігнулися коліна.

З-під мосту без плюскоту з’явилася чорна голова.

Моторошний звук урвався; нутрія нерішуче зупинилась, але флейта знову застогнала, і втікачка вибралася на пісок та впокорено пошкандибала, тягнучи мокрий хвіст… Тільки виразний погляд Щуролова змусив очманілого Ґая отямитись і зачинити дверцята клітки.

— От і все… Ти що ж, хлопче, не радий?..

— Дякую…

Ратенфенгер протирав флейту кольоровим клаптем; навіть не дивлячись на нього, Ґай відчував на собі його насмішкуватий погляд.

— Можемо їхати, — неможливість цього влаштувала б Ґая значно більше.

— Запрошуєш до кабіни — чи до щурів проситися?

Ґай вичавив подобу посмішки.

Дорога на Лур, завдяки всюдисущій жовтій глині прозвана Рудою, знала і кращі часи. Колись, коли вздовж узбіччя купчилися кемпінги та бістро, а будь-яку вибоїну негайно зализували, що, можливо, і пам’ятала Руда — але не Ґай, який був надто молодий, аби зустрітися з цим. Тепер дорога інша: за весь день ні людини, ні машини. Ґай любив Руду саме за цю можливість спокійної самотности.

Гаї, пагорби, лани, пустирі; інколи траплялися занедбані кладовища з похиленими хрестами, але частіше — залізні кістяки покинутих споруд. Кидався навтьоки заєць, лисяча спина зринала в траві, байдуже паслися здичавілі кози. Змінювалися краєвиди і форми хмарин, тільки обрій залишався незмінним. Річка праворуч то тулилася до дороги, то тікала геть; Ґай любив Руду, і навіть зараз вона заспокоювала його. Як дружня рука — не бійсь, обійдеться…

Спочатку їхали мовчки. Зіщулений, напружений Ґай вдавав, що повністю зайнятий дорогою. Та день, як на гріх, був таким ясним, небо таким яскравим, а світ довкола настільки просякнутим світлом, що всі страхи поступово вицвіли, стали недоречними, майже смішними. Усі ці легенди вражають вночі біля каміну, та який там «актуальний фольклор» посеред білого дня, ніякого, знаєте, ефекту… І, впевнений у власному спокої, Ґай звеселився, облишив суплення і почав крадькома роздивлятися супутника.

А тому було тісно в кабіні — підібгав довгі ноги, вистромив лікоть у вікно; цілковито, здається, забув про Ґая, дивився кудись у небо, і з обличчя його не сходила насмішкувато-відсторонена посмішка. На колінах сумка, обгоріла, але не дуже, ледь-ледь. Одна рука спочиває на клапані сумки, друга неуважно ґласкає футляр з флейтою, і при цьому на мізинці спалахує і гасне червоний камінь персня. В опущене вікно вривається вітер, куйовдить його жовтаве волосся, шарпає картату сорочку, перебирає нашийну хустинку з кольорових клаптиків, і Ґай нарешті усвідомив, звідкіля у того це прізвисько — Строкатий Флейтист…

— На дорогу дивися.

Ґай тіпнувся і міцніше вхопився за кермо.

Дорога метнулася від річки, аби згодом знову повернутися до неї, здійняла куряву — рідкісний випадок! — зустрічна вантажівка, незнайомий водій привітально підніс руку, Ґай відповів і довго слідкував у молоснуте люстерко за вохристою хмаркою…